Симптоматика культури розриву

*Гундорова Т. Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми: статті та есеї. – К. : Грані-Т, 2013. – 548 с. – (Серія «De profundis») 

Нову книжку есеїв Тамари Гундорової «Транзитна культура» читаєш на одному подиху. Це приклад сучасних досліджень, які візуалізують розрив із радянським (псевдо)науковим сленгом і відповідають міжнародному «формату» літературознавчих студій. «Транзитна культура» – збірка есеїв, які сукупно постають цілісним монографічним науковим проектом, у якому окреслено концептуально важливі питання після-постмодерної переважно української культури. В центрі дослідження – «улюблені сюжети» Т. Гундорової: Чорнобиль і постчорнобильський дискурс, меланхолія, популярна культура і кіч. Книжка складається з п’яти розділів із метафорично-точними назвами «Після ресентименту: постколоніальний симптом», «Пострадянський роман: ґенераційний симптом», «Літературний ярмарок: симптом ринку», «ПостЧорнобиль: катастрофічний симптом», «Транс-код: симптом кічу». Методологічна основа досліджень-есеїв – постколоніальні студії, пов’язані з практиками ґендерних студій, а також підходи нового історицизму, стратегії деконструктивізму, контент-аналізу. Крім поняття транзитності, винесеного в «сильну позицію», також центральним постає поняття розриву, з чого і випливають окреслені в назвах розділів «симптоми». Водночас, ця симптоматика підштовхує дослідницю до використання поняття «хвороби» як іманентної риси теперішньої культури, в якій акцентуються децентраційні рухи, пов’язані з ревізією історичного минулого, пам’яті, культури радянської епохи. «Місця пам’яті» стали децентрованими або й узагалі зникли, «витіснилися». Ревізія минулого позначилася на усвідомленні представниками сучасної культури своєї відкинутості, полишеності (результат «без-батьківства» та деконструкції символічного образу «матері»).

 

І все-таки центральним для Т. Гундорової постає поняття «транзитної культури», під чим дослідниця розуміє «не лише феномен постколоніальний», а й «явище посттоталітарної культурної пам’яті». «Вона розгортається у просторі, де відчутна присутність минулого в сучасному, але також є загроза, що майбутнє може бути повторенням минулого» (С. 10). Дослідниця, ніби передбачаючи можливі дискусії, зазначає, що транзитна культура не є «неповною», якщо не уявляти культури «великим наративом» і не «керуватися ідеєю органічною завершеності», бо інакше транзитна культура «може сприйматися як втрата чогось» (С. 12). Попри актуальність дослідження форм транзитності і трансґресивності сучасної культури (і тут дослідження Т. Гундорової має першорядне значення), все-таки дозволю зауважити, що сам концепт транзитності етимологічно, семантично експлікує перехідність. І хоча, як зауважує Т. Гундорова, «аеропорти, готелі, поїзди» як «культура транзитності» (С. 12) є цілком комфортними, все-таки аеропорт – це простір тимчасового перебування, що не може стати повноцінною реальністю для людини. В одному сучасному американському фільмі розповідається про чоловіка, який жив в аеропорту, бо вилетів із однієї країни, а коли приземлився у транзитну зону в американському аеропорту, то його паспорт уже був недійсним, бо за час перельоту в літаку його країни не стало. Герой цього фільму – символ транзитного суспільства; людину без громадянства, домівка якої – транзитна зона на летовищі.

 

Проте Т. Гундорова слушно говорить про транзитну культуру як особливу «семіотику прилягання і динамічного збігу суб’єктивного чуття, оточення, у якому перебуваєш, і руху, що кожного моменту змінює ці диспозиції» (С. 12).

Залишається дискусійним уявлення про транзитну культуру як окрему культурну реальність, що має онтологічний статус і не прагне до переходу у щось інше, тобто позбавлена іманентної трансформаційності. Водночас сама дослідниця надає їй терапевтичної функції, оскільки «амплітуда практик, які така культура аналізує, пролягає від посттравматичної пам’яті до «травматичного кічу»» (С. 17). Аналізовані сюжети Т. Гундорової позначають «культуру розриву», в чому, наприклад, вбачається особливий зв’язок із модернізмом, у якому були оприявнені ґенераційні розриви. Культура українського модернізму із притаманним була простором «безґрунтянства» (Микола Хвильовий), поколінням, які втратили свого батька (звідси – прагнення переінакшити канон української культури зі шевченківського на сковородинівський). З цього, як на мене, виростає і аналізований у есеях лузер як герої романів нашого часу, звідси ж і криза маскулінності, пов’язана із «зміщенням патріархального центру» (С. 11), зникненням «авторитетного Батька». Тому те, що Т. Гундорова визначає як «транзитна культура» якоюсь мірою пов’язане з «генетикою» модернізму і (дозволю висловити це наразі як припущення) візуалізує особливості культури після-постмодерну. «Транзитна культура» виростає з різних симптомів культури розриву.

 

Одне слово, книжка есеїв Т. Гундорової провокує до надзвичайно цікавих дискусій і подальших досліджень. Ця книжка актуальна для нашого часу, бо говорить про «популярні» «масові» медіасюжети виважено і обґрунтовано, залишаючи простір для фахової полеміки.

Дмитро Дроздовський

Придбати цю книгу в інтернет-магазині «ВсіКниги».