Зло Мак’явеллі

*Нікколо Макявеллі. Флорентійські хроніки: Державець / пер. з іт. А. Перепаді. – Х. : Фоліо, 2013. – 511 с.

 

«Вивчаючи події наших днів і минулих часів, ми знаходимо, що у всіх державах і у всіх народів існують ті самі прагнення. Проте в усі часи повторюються ті самі біди, бо історичними міркуваннями, законами розвою історії просто нехтують. Читаючи історію, люди не вміють робити з неї висновків, або висновки залишаються невідомими для правителів». Автор цих слів – флорентієць Нікколо Мак’явеллі (1469-1526), один із найвидатніших італійських політичних діячів. У цій постаті поєднувалися риси політика і письменника, людини діяльної і водночас глибокого мислителя, знавця античної історії й патріота Флоренції. Себе він не без замилування вважав одним із обдарованих політичною мудрістю. Мак’явеллі пише: «Волею долі я нічого не розумію ні у виробництві вовни, ні в доходах, і тому маю або мовчати, або міркувати про державу».

 

Мак’явеллі поталанило ще в одному – в його родині було узвичаєне вільне ставлення до релігії і церкви. Навіть його мати не була побожною. Можливо, саме це допомогло Мак’явеллі згодом реально, а то й критично оцінювати роль церкви в житті Італії. Він був одним із перших в європейській історії, хто показав тіньовий бік «соціального блага».

 

Безперечно, Мак’явеллі – один із творців політичної філософії Нового часу. Не буде перебільшенням сказати, що він також – засновник політичної історії Нового часу. Всі ці визначення правильні. Проте за ними важливо не загубити й іншого: чому, власне, цей державний діяч для стількох поколінь став «персоною нон-ґрата» і водночас таким бажаним гостем? Усе тому, що Мак’явеллі, подібно до Аристотеля, проголосив, що політична влада не може бути чеснотою у своїй суті, бо політика – це система догоджань, стримувань і противаг. І це при тому, що він був величезним патріотом своєї Батьківщини, якій бажав тільки добра. Проте дбаючи за «patria», часто доводиться жертвувати особистісним. Закон Антігони…

 

У «Флорентійських хроніках» і в «Державці» Мак’явеллі показує, що людина при владі – це зло, і потрібно витримати випробування владою з найменшими негативними наслідками. Він визнавав, що людська природа двоїста, і хоча людина – в центрі Всесвіту, і хоча вона сама визначає свою долю, проте часто людина керується низькими помислами. Бо в більшості таким є життя. І це ані добре, ані погано. Флорентієць зі стоїчним спокоєм говорив про червоточину в людському єстві, яка збільшується, щойно людина приміряє мантію політика.

 

Великий флорентієць, як часом називають Мак’явеллі, зібрав увесь досвід щодо якостей, якими має володіти правитель у творі «Державець». В одному з листів другові він говорить: «за допомогою цієї книги, що свідчить про мій політичний досвід, я хочу вступити на службу до нових правителів Флоренції і тому хочу піднести її дому Медичі».

 

У маленькій книжечці-трактаті флорентійський політик описує передусім монархічний лад, оминаючи республіканського правління (якому присвячено інші праці). Проте і «Флорентійські хроніки», і «Державець» – твори, в яких показано людину, наділену владою, й описано історію державців, яка залишилась поза увагою інших літописців.  Мак’явеллі хотів показати тканину історію без прикрас, показати владу без прикрас, бо людина при владі – це вже зло; така людина вже позбавлена багатьох чеснот, а проте, вона мусить пройти випробування владою, аби зберегти щось інше.

 

Після прочитання Мак’явеллі державне правління нагадує чистилище, в якому людина може знищити себе, друзів і близьких, але це нищення відбувається в ім’я чогось більшого. З державою так завжди – їй немає діла до малих справ, до одиничних доль, але вона існує в єдності з родом. А для збереження роду (етносу) потрібно вдаватися до різних дій, які навряд чи є благими.

 

У чому виключність Мак’явеллі не лише для свого часу, а й для прийдешніх епох? Як на мене, в тому, що він проголосив надзвичайно точну формулу: при державцях мусять бути ті, хто казатимуть про політичне зло. І коли кількість негативних наслідків політичних дій занадто велика, тоді щось у державі потрібно змінювати. Мак’явеллі, кажучи сучасною мовою, проти політичних симулякрів, проте вдягання святенницької маски на державні вчинки. Потрібно фіксувати кожний факт соціальної/політичної/історичної несправедливості – і лише в такий спосіб людина може протистояти політиці як «великому злу». Бо попри те, що політика дбає за людський рід, у своїй суті, вона – проти людини.

 

Дмитро Дроздовський