Про що мовчить вода?

*Олена Печорна. Кола на воді. – Х.: Книжковий Клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2013. – 288 с.

Молода українська письменниця Олена Печорна, дебютувавши з романом «Грішниця» у 2011 році одразу заслужила на пильну увагу критиків – і увага ця була здебільшого приємною. Книжка одразу стала бестселером, її було відзначено преміями Олеся Гончара та Михайла Коцюбинського, а саму авторку – включено до двадцятки найуспішніших письменників України за версією журналу «Фокус». І ось – новий роман, що піднімає такі серйозні та важливі теми як помста, зрада, особиста відповідальність, та найголовніше – вміння пробачати. Трагедія батька, що, втративши доньку, живе лише одним прагненням – звершити правосуддя, покаравши вбивцю за законом «кров за кров», аж доки доля знову не переверне його життя з ніг на голову…

 

Мушу зізнатися – попри шквал схвальних відгуків, книжка мене усе ж розчарувала. Безперечно, «Кола на воді» – це роман, присвячений людським трагедіям та зламаним долям. Але надто вже сентиментальною та надуманою видалася мені її сюжетна лінія, сповнена дивовижних збігів обставин, містичних переплетінь людських доль та інших чудес. Крім цього здається що авторка, котра торкається у своїй творчості таких страшних тем як насильство, алкоголізм, наркоманія, проституція та інших соціальних жахіть, намагається пом’якшити цей жах за допомогою солодкавих меланхолійних деталей. Тому під кінець роману від смаку всюдисущого зеленого чаю робиться аж млосно, від вигляду барвистих метеликів хочеться втікати, а у кожній школярці, котра зустрічається на вулиці, починаєш бачити розумну та романтичну не по роках прихильницю Бетховена.

 

І ще одна невелика деталь не дає мені спокою. Гадаю, що авторка не вважала детективну складову головною деталлю свого роману – але все ж хотілося, щоб правильна здогадка про те, хто є Звіром-убивцею, виринала у мозку не одразу по тому, як ця особа уперше з’явиться на сторінках книжки.

 

Наступну особливість роману, про яку не можна не згадати, я не маю морального права без вагань записати до його недоліків – адже тут йдеться радше про те, що «на колір і смак товариш не всяк». Особисто мені зовсім «не пішла» авторська манера оживляти явища природи та абстрактні поняття і писати про них немов про людей – «ніч упіймала машину, як мишеня, і тепер гралася», «спека задоволено посміхнулась і пішла обійматись з запиленим містом»… Можливо, це здавалося б справді цікавою і привабливою ідеєю, якби у тексті цього було не так багато.

 

Втім не слід забувати, що Олена Печорна, котра сама себе називає «простою сільською жінкою», пише, за її власними словами, для звичайних людей і про них самих, про те, що їх тривожить і що їм болить. Її мета – не вражати читача хитромудрими філософськими роздумами, а просто розповідати історію, котра б зачіпала якісь струни у людських душах. Чи зачіпають «Кола на воді» за живе? Безперечно, так.

 

Чого у роману справді не відбереш – так це тихого, але наполегливого голосу Надії (ну ось, я вже й сама звернулася до фірмового стилю авторки). Незважаючи на драматичність подій, він звучить тут сміливо та впевнено, не полишаючи читача ні на мить. І саме за це, мабуть, варто пробачити Олені Печорній усе те, за що я її тут розкритикувала і побажати їй плідної творчої праці. Адже її творчість справді потрібна людям – як тим, хто бачить світ лише у темних кольорах, так і тим, хто надто звик жити у рожевих окулярах.

Ольга Герасименко

Придбати цю книгу в інтернет-магазині «ВсіКниги».