Поет у час летаргії

*Сеферис Й. Вибране: поезії й літературно-критичні статті / упоряд. О. Пономарів, А. Савенко. – К. : Журнал «Всесвіт», 2013. – 400 с.

 

У передмові до «Вибраного» – першого окремого видання українських перекладів (серед тлумачів – І. Бетко, С. Йовенко, М. Марищук, О. Пономарів, А. Савенко та ін.) й літературно-критичних статей Йоргоса Сефериса (справжнє прізвище Сеферіадис) – Тетяна Чернишова міркує про те, що сучасність для поета «насичена чужим змістом, і вони ворогують між собою. З теми приречених на невдачу блукань походить відчуття самотності. Звідси – асоціації з образом Ельпенора. За Гомером, п’яний Ельпенор, якому так сподобалося в Кірки, що він не захотів повертатися на батьківщину, упав з даху і скрутив в’язи. У Сефериса він оживає в численних свої нащадках».
 
На думку Сефериса, справді немає підстав говорити про новітню грецьку літературу, починаючи від античності. А отже, оскільки тяглість перервана, оскільки антична традиція під загрозою забуття, то поет має постати «джерелом знання»; творчість, напряму не заангажована в дидактичну риторику, все ж може бути дороговказом. Чому? Бо творчість має справу з образністю, природа якої може випливати з етичної площини. Образ – особливий художній конструкт, який має і естетичну, й етичну основу. Дидактика для Сефериса – аж ніяк не заперечує модерності, авангардних пошуків, нових відкриттів у плані художності. Сам він часто потрапляв під обстріли критики (наприклад, із боку Т. Маланоса) за нетрадиційність, незвичність поезії. Дидактика – не дорівнює диктату, поезія для Сефериса може бути дидактичною, якщо вона прагне формальної досконалості, якщо поезія справді є творінням (у античному розумінні). Ці ідеї лунають у літературно-критичних статтях, які, у свою чергу, допомагають краще зрозуміти сутність поезії – позбавленої ідеологічності або дидактичності у звичному для нас розумінні. Проте дидактику можна розглядати і як «похідну функцію» будь-якої точки зору.

 

Сеферис прийшов у літературу, маючи пам’ять про національні протистояння, диктатуру, голод і смерті. Він не тікав від жаху, але намагався будь-що не припустити його повернення. Подібні ідеї можна побачити в інтенціях грецького поета й українських модерних поетів-шістдесятників, які були «заангажовані» соціально-історичною ситуацією. І це не заперечує модерності, бо літературні явища потрібно розглядати не у відірваності від плину життя.

 

Час теперішній для поета – час викривлених істин, час самотності, бо поряд із людиною існує фальш, а звідси – утома, алієнація, внутрішні я смерть і підлаштування під формат системи, антигуманної у своїй суті.

 

Нема тут асфоделів, ні гіяцинтів, ані волошок.

І як тепер звертатися до мертвих?!

Відома мертвим лише мова квітів;

Тому вони мовчать,

Мандрують і мовчать, лишаються й мовчать

В країну снів, в країні снів.

(«Стратис Мореплавець поміж агапантів»)

 

Сефериса нагородили Нобелівською премією за «видатні ліричні твори, сповнені глибокої шани перед світом давніх еллінів». Але для поета ця шана – не лише данина поваги до свого минулого, а іманентно визначена втеча у свій світ. «Своїм» постає минуле, принаймні у творчості поет весь час на шляху до цього «свого» минулого.

 

Теперішнє – холодне і варваризоване, «чуже», позбавлене справжніх цінностей. У заяві для Бі-Бі-Сі від 28 березня 1969 року поет говорить, мабуть, ключові слова, які позначають його філософську позицію, його сприйняття грецького суспільства і політиці у своїй країні: «Наш теперішній стан є станом вимушеної летаргії, коли всі духовні цінності, які нам пощастило вберегти ціною страждань та трудів, дедалі більше провалюються в застійну трясовину. Мені не важко збагнути, чому певні люди не переймаються таким занепа­дом. Та, на жаль, ідеться не лише про небезпеку такої байдужости. Всі вже давно вивчили урок і добре знають, що під час диктатур початок може видаватися безжурним та в кінці очікує невідворот­на катастрофа. Драма такого фіналу крає нас свідомо чи несвідомо, так само як у давні часи вона краяла Есхіла. Що довше триває ви­кривлення, то більше шириться зло. Я – людина, не зв’язана жод­ними політичними узами, і тому можу це говорити. <…> Я бачу перед собою провалля, в яке штов­хає нас гноблення, що притисло додолу нашу землю. <…> Зараз я знов занурююсь у свою мовчанку. Благаю Господа, аби він не змушував мене иншого разу за подібних обста­вин знову розкрити вуста» (С. 363).

 

Дмитро Дроздовський