Їх було двоє, і міняли вони маски

*Олег Лишега. Друже Лі Бо, брате Ду Фу. – Л.: ЛА «Піраміда», 2010. – 148 с.

Збірка Олега Лишеги з напрочуд загадковою назвою «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» вперше познайомить читача з Лишегою-прозаїком. Одразу варто зазначити, що проза ця є дуже своєрідною і навряд чи її легко сприйме кожен. Але про усе по черзі! Книга містить кілька розділів «Людина в просторі», «Княжий затон», «Adamo at Diana», «Балачки з Прохаськом». Ну, і, власне, п’єса «Друже Лі Бо, брате Ду Фу», яка в результаті і дала назву. Цю книгу Олег Лишега писав аж тридцять років(!). Є у ній і уривки із втраченого фантастичного роману «Пава».

 

Незвичність прози Лешеги можна розглядати у різних аспектах. По-перше, на рівні сприйняття. Адже сприймаються чи не усі оповідання та есеї єдиноцентрично і нерозривно, наче суцільний перелитий текст. По-друге, на рівні відсутності сюжетів. У Лишеги бачимо лише людину з вічним пошуком свого шляху, свого призначення. Але найголовніше те, що автор зміг поєднати дві, здавалося б, непоєднувані речі: китайську духовну традицію та українську ментальність. Якщо умовно проілюструвати або мінімально передати зміст, то перша дія показує нам двох армійських друзів китайських філософів Лі Бо та Ду Фу, які ведуть розмову у лісі біля вогнища. Розмова позбавлена соціального контексту, часом навіть логіки. З розмови Лі Бо та Ду Фу випливає, що існує виключно дві речі: природа (у сенсі дерев чи лісу, трави, річки) і людина, яка є її невіддільною частиною.

 

«… на його очах народжувалося щось нещоденне, і він ніби був свідком, як тріснула поверхня грунту, і на очах виростав справжній гриб, ще слизький, тугий, для нього чудо завжди пов’язувалося із народженням білого гриба…».

 

Ця природність сприймається якось особливо ритмічно й природно.

 

Критики знаходять у драмі «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» паралелі з японським театром Но, який зберігає традиції середньовічної містеріальної гри з масками. У його основі – церемоніальні та ритуальні вистави під сувору ритмічну музику. Художні принципи театру Но побудовані на традиціях дзен-буддизму.

 

Традиції театру Но в Олега Лишеги можна впізнати у двох речах: розумінні нероздільності природи та людини, а також наслідуванні речам та красі сокровенного. У такій драматургії найважливіше – досягнення гармонії із собою, котра, як впевнені японці, притаманна світу від початку його створення. Драма «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» у цьому сенсі відображає пошук внутрішньої гармонії, певним чином, відгороджуючи героїв та світ від знаків, подій та предметів, «виймаючи» їх із звичайного суєтного сприймання читачем та розсіюючи внутрішню енергетику слова.

 

А слово в Олега Лишеги мов глина. Саме так, за словами автора, він ставиться до нього. Воно тече, міниться і приймає різні настроєві форми в межах одного контексту. А ще зачаровує виразністю української автентичності. Воно, те слово, хоч і каверзне, але до щему п’янке та рідне. Ним можна насолоджуватися поза контекстом. І приклад прозової збірки «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» один з небагатьох, який свідчить, що «позичати» чужі художні традиції можна. Це не вадить, а навпаки – допомагає увиразнити власний контекст.

 

Читати цю книгу найліпше під медитативний настрій, на самоті та супроводжувати філіжанкою гарячого вина з корицею, яке розтікається повільним теплом, подібно до слова Олега Лишеги, та дарує заспокоєння.

Тетяна Землякова