Психоделічна книга-саспенс, або Сам собі режисер

*Павло Лозинський. Акме. – Л. : ПАІС, 2013. – 240 с.

Нова книга «Акме» Павла Лозинського, що нещодавно вийшла у львівському видавництві «ПАІС», привертає увагу вже, як то кажуть, при першому знайомстві. Коротка і незрозуміла назва і дивне, ба навіть депресивне, зображення на обкладинці змушує продовжити знайомство з книгою і розібратися: до чого все це? Продовживши «первинний» огляд книги, ти зовсім скоро дізнаєшся, що «акме» (з грец. «вершина», «вістря») у психології – це максимальне всебічне піднесення індивіда, у медицині – критичний період розвитку якогось захворювання; а на обкладинці розміщено картину японського художника Наотто Гатторі «Mind Trip» («Мандри свідомістю»). Але заінтригованому тобі навряд чи цього буде вдосталь, тому ти обов’язково зробиш ще один крок і поринеш у вир подій книги, і врешті-решт не пожалкуєш.

 

То що таке акме? Це надривна межа у житті головних героїв книги – наркомана Дєнєчкі, анорексички Свєти, «нострадамуса» Кості, пораненого солдата Максима… Акме – це мить непроглядного відчаю, коли людині здається, що у неї гангрена, і вона відрубує собі цілком здорові пальці. Коли хлопець майже не щодня робить спробу суїциду, забуваючи про всі попередні рази. Коли чоловіку здається, що він, ніхто інший, а звичайнісінький кіт… Прочитати, побачити і пережити ці нелегкі й заплутані історії разом з героями книги – непросто і захопливо водночас.

 

«Акме» – це дванадцять новел, оповідань-замальовок, які, на думку автора, зацікавлять усіх, хто «втомився від літературної ванілі і бажає влаштувати для мозку тонізуючий душ». Промити мізки читачам та привести до тями Павло Лозинський вирішив за допомогою незвичної і, по суті, дуже кіношної теми. Бо психіатрія завжди подобалась кінематографістам, які спеціалізуються на різного штибу трилерах, жахах, містиці та навіть на драмах. Психушка – благодатна тема для кіноекрану. А от що вона доречна і у літературі та ще й у малих її формах, взявся довести автор книги «Акме». Проте, завіряю вас, хоч би як ви намагалися читати книгу, ви все одно помічатимете за собою, що дивитеся кінострічку. Чи то є заслуга автора, чи психіатрично-психоделічної теми, яка відносить нас більше до мерехтіння екрану, аніж до шурхотіння сторінок. Але хіба це погано? Назвемо це читання інтерактивним, еклектичним та будь-як! Це не важливо. Головне, що, читаючи вдома на дивані чи у десь транспорті, ти так само тамуватимеш подих, нервуватимеш, відчуватимеш тривогу та неспокій, як і у темній залі кінотеатру.

 

Павло Лозинський звернувся у своїй книзі до потаємних глибин людської свідомості, непередбачуваність якої не має меж. Світ, змальований автором, здебільшого дуже сірий, позбавлений надії. У ньому стерті межі дійсного та уявного. І найстрашніше, що це світ не невідомо де – він поруч, і ти у ньому живеш. Хтось вважає, що легше про це не думати: менше знаєш – краще спиш. Але Лозинський інакшої думки. Він пропонує дивитися на світ без окулярів, усвідомлюючи, що ніхто не застрахований від стресів, нестійкості людської психіки, а ще уважно придивитися на тих, хто нас оточує, берегти близьких та незнайомців.

 

Розповідати про всі перипетії, вміщені у невеличкій книжечці, у деталях немає жодного сенсу, бо з наявного матеріалу можна відзняти не один трилер. А от на тому, що робить «Акме» особливого зі своїм читачем, варто таки зупинитися.

 

Першою і головною особливістю кінокниги «Акме» є її багатоголосся. Крім того, що перед нами 12 історій, у середині кожної до читача промовляє по декілька героїв. Зміна оповідачів сторінка за сторінкою пропонує читачу цікавий досвід споглядання на одну й ту саму історію різними очима, різними розумами. Як наслідок, не лише плутаєшся у тому, хто ж з героїв говорить правду, хто живе в реальності, а чий світ – примарний, хворобливий, а й сам починаєш добряче сумніватися у своїй адекватності. На початку цей полілог «світосприйняттів» читати важкувато, зате, як легко (подумаєте ви про себе) це сприйметься у кіно.

 

Допоможуть читачу-режисеру «побачити» цю книгу сучасні звички героїв. Вони курять «Мальборо», п’ють «Живчик», приймають «Кетанов», їздять на «Мазді» та ще й цитують телерекламу: «Дімон, шо за балєт?! Грай жорсткіше!». Вони – це мешканці психоневрологічного диспансеру. Тільки хтось із них лікує, хтось лікується, а хтось мав би там бути, але живе у соціумі, який сприймати вибрики психіки хворої людини, напевно, ніколи не буде готовий.

 

Лікарі у Лозинського мислять, говорять та діють як лікарі, а наркомани як наркомани. Саме тому у книзі чимало гострої нецензурної лексики, яка місцями хоч і ріже вухо, проте робить читача живим учасником подій, даючи зрозуміти не награність ситуації. Крім лайливої лексики після «Акме» твій словниковий запас збагатиться специфічними термінами, як-от: галоперидол, мізофобія, прокрастинація, антероградна амнезія, галеантропія і т. ін. А ще ти дізнаєшся, що трудоголізм – один із найпопулярніших методів втечі від реальності, знатимеш різницю між суїцидом та парасуїцидом і що таке синдром Ван-Гога і тест Роршаха.

 

«Акме» – чистої води кіношний саспенс, який чудово підійде для тих, хто любить напругу, яка постійно наростає і не відпускає, хто не уявляє свого життя без книжок з непередбаченими поворотами, несподіваними та шокуючими фіналами. Приготуйся, читачу, мислити як глядач, а інколи як і режисер, подумки розкладаючи текст на кадри. Щось лягатиме ідеально у твій сценарій, менш вдалі уривки доведеться переписати «для камери».

 

Але поряд із легкістю, з якою ця книга читається, неможливо не помітити невиліковний біль, про який просто пише автор.

Наталія Уварова