Загадки стамбульських дзеркал

Памук О. Чорна книга; з тур. переклав О. Кульчинський. – Х.: Фоліо, 2012. – 667 с. 

«Чорна книга» – четвертий за хронологією роман Орхана Памука, написаний у 1985-89 роках. 1994 року за цим романом-квестом навіть було знято фільм. Минулого року твір вийшов в українському перекладі Олеся Кульчинського.

 

«Чорна книга» – роман без героя, що перетворюється на полотно, зіткане зі слів, спогадів, відчуттів, документів і містифікованих уламків Османської імперії – світу, якого вже немає. «Агов! Читачу! Мені ніколи не вдавалося пояснити тобі, чому я вірю у світ без героїв. Чому автори, які повигадували тих героїв, самі ними не є» (С. 490). Зрештою, ніщо «так не приголомшує, як життя. Окрім письма», – проголошує в епіграфі до одного з розділів вигаданий Памуком Ібн Зерхані.

.

Сам герой-оповідач подібний до тіні, яка блукає лабіринтами міста-привида. Наскрізна тема «Чорної книги» – пошуки самості. «Колись у місті, де ми зараз із вами перебуваємо, мешкав шехзаде, що дав відповідь на основне питання життя: людина здатна бути сама собою чи ні? Відкриття себе стало цілим його життям, і все його життя було відкриттям себе» (С. 605). «Раз людина не має що сказати, отже, наблизилася до тієї миті, коли стане сама собою, – промовляв шехзаде» (С. 625). Кожний раз, коли ми розповідаємо якусь історію, то приміряємо на себе чужу маску – чуже життя, чужі думки. Людина не може бути собою, розповідаючи щось. Звідси – тяжіння до мовчання, яке у східній культурі постає окремою ритуально-містичною практикою, окремою філософією життя. Проте оповідач так і не може бути собою, він ладен прожити інші життя й отримати від цього насолоду. Людина – істота, що складається з пам’яті, емоцій і відчуттів, а отже, вона приречена на те, аби бути не-собою. І мудрий памуківський шехзаде зрозумів, що людині значно цікавіше проживати інші життя, бо коли вона стає собою, вона замовкає, вмираючи для зовнішнього світу. Можливо, буддисти назвали б це станом просвітлення і найвищої мудрості. Проте в цьому «анабіозі» немає життя з його примхливою безпечністю та пришелепуватістю, що дарує людині можливість зустрітися з чимсь незбагненним, із чудом.

 

Події «Чорної книги» розгортаються у Стамбулі, місті, яке для Памука постає містом-примарою, що не може увійти в теперішній час, застрягши у міжчассі. Єдине, що є в цьому романі, так це туман, який огортає все:  від думок героя до самого наративу. «Чорна книга» – приклад постмодерного письма, замішеного на східному світогляді, який (стереотипно) з точки зору людини Заходу постає химерним візерунком, який неможливо пізнати раціонально. Памук створює іронічний наратив-квест, удаючись до містифікацій, вставляючи вигаданих осіб, прокладаючи оманливі стежки для читача, заграючи зі своїм читачем. Усе в романі може відсилати до чогось іншого, а може так і замикатися на собі (наприклад, ім’я Ґаліпа відсилає до іншого Ґаліпа, турецького поета-суфія XVIII століття,  члена братства послідовників Румі, а Рюйя перекладається як «мрія». Проте читач може і не знати про ці «додаткові» символічні навантаження імен персонажів).

 

У романі наскрізним є мотив двійництва. Головний герой (лише заради проясненості для читачів дозволимо вжити це поняття) Ґаліп весь час на своєму шляху зустрічає двійників. Блукаючи Стамбулом, він, здається, вірить у зустріч із тим чудом, часом навмисне містифікуючи «чудесне». Стамбул – місто святе і прокляте, місто історичне, понадісторичне й антиісторичне, це «наріжний камінь: там не лише жити, а навіть потикатися туди – означає капітулювати, зазнати поразки. Жахливе місто нині кишіло отими прогнилими видивами… Песимістичні юрмиська, старі автівки, вибоїни на асфальті…» (С. 194).

 

Із мотивом двійництва пов’язаний один із ключових символів роману – дзеркало. Наприкінці твору розповідається, що у Стамбулі проходить конкурс на найкраще зображення історичних чеснот міста. Виграє… дзеркало, поставлене в залі, щоб у ньому  просто відображувався Стамбул. Цього міста немає в романі, і водночас від нього залишається якийсь містичний простір-лабіринт, яким переміщується головний герой у пошуках брата Джеляля (журналіста-містифікатора) і дружини Рюйї, яка захоплюється детективами. «Чорна книга» починається як детективна історія, проте чим далі ми проринаємо в текст, тим сильніше відчуття, що це не детектив, а щось середнє між «Хозарським словником» М. Павича й оповіданнями-лабіринтами Х.Л. Борхеса. Справжній магічний реалізм по-турецьки.

Дмитро Дроздовський

Придбати цю книгу в інтернет-магазині «ВсіКниги».