Життя як діагноз

 Каррер Емманюель. Опріч мого життя; пер. з франц. Л. Кононовича. – Харків: Фоліо, 2011. – 314 с.

 

«Опріч мого життя» – автобіографічний роман французького письменника і сценариста Емманюеля Каррера. Цей твір, можливо, краще за інші дає зрозуміти, що таке «нульовий ступінь письма» (термін Р. Барта). Стиль роману скупий на патетику, лаконічний, у ньому редуковані засоби художньої виражальності. Бо коли пишеш про катастрофу, не потрібно вдаватися до надмірності. Надмірність уже відбулася. А тим, хто її пережив, залишається говорити спокійно і стримано – апокаліпсис уже позаду, і він забрав те, що ніколи не повернеться, зробив те, чого ніколи не змінити. В одному місці Каррер пише, що коли бачиш людську катастрофу, то виникає думка про трагічну ейфорію.

 .

У будь-якому разі стиль письменника скупий на пафосну риторику. Так, у романі описано фактично три сюжети – про смерть маленької Жюльєтти, яку забирає «велика вода» у Шрі-Ланці, про боротьбу з раком (лімфогранулематозом) і смерть Жюльєтти, сестри дружини письменника, і про Етьєна, друга Жюльєтти, якому на життєвому шляху також випало змагатися з раком. Це на перший погляд нічим не примітне життя-дружба навряд чи може бути матеріалом для книжки, принаймні так думає дружина письменника. Але історія двох, по суті, «маленьких» життів дає багато підстав для розмислів. І часом не стільки про надлюдське змагання з важкою хворобою, а про зовсім інші речі, наприклад, про особливості французького законодавства (зокрема фінансового й цивільного) і специфіку суддівства. У романі є така думка, що часто ми говоримо про те, що пережили, а не про те, чим ми є. Подеколи в романі думка про «маленьких гігантів» у сьогоднішньому світі виникає не на основі описів про боротьбу з раком, а описів іншого ґатунку – про професійну роботу, яка, наприклад, має приборкати великі компанії, що видають кредити тим, у кого не залишилось іншого вибору. Насправді в цьому процесі видачі позики приховується зловісна мета підсадити і так нещасну людину на гачок, щоб потім довести до стану божевілля, коли людина готова вдатися до найжахливіших учинків (убити рідних і себе, не маючи можливості виплачувати відсотки з кредиту). Жюльєтта й Ельєн – два Робін Гуди в лісі французько-європейського правосуддя, які допомагають бідним, бо як правники розуміють, що навіть у Франції право часто працює проти маленької людини.

 

Писати спокійно про кінець життя непросто. Зокрема, передавати те, як жінка так мимохідь готує до життя без неї свого чоловіка. Каррер передає людський страх перед зустріччю зі смертю, а водночас і страх перетворитися на якусь недолюдину, в якої повипадає волосся, яка буде калікою. Етьєн тікає від хіміотерапії, не проходить цей курс до кінця, аби не перетворитися на каліку. Він іще вчора був сильним парубком, який і думки не мав про можливий кінець. Хвороба на диво відступила, хоч і не була долікована. А за якийсь час ізнову повернулася як розплата за непройдене лікування. Довелося розпрощатися з частиною ноги, яка тепер перетворилася на куксу. І далі знаходити в собі сили жити далі, жити не таким, як усі. Рак змінює людину, трансформує її ідентичність, визначає зовсім інші пріоритети в житті. В романі трапляються цікаві рефлексії над природою раку. Письменник, по-перше, пропонує дві «генези» цього захворювання: генетичне і психосоматичне. І кожний (наприклад, «праві» аристократичні батьки Жюльєтти й її «лівий» чоловік) приймає те, що ближче йому. По-друге, рак описується не як щось зовнішнє, а як те, що виростає з людини. «Рак – не суперник, він – це ти». Рак – це та сама людина, а не якесь чуже тіло. І тому з раком потрібно жити, а не тікати од нього. Рак, навіть вилікуваний, запускає в людині незворотні зміни.

 

«Вже півроку щодня просиджую я декілька годин за комп’ютером, пишучи про те, що найдужче лякає мене у цьому світі, – про батьків, у яких загинула їхня дитина, про чоловіка й дітей, у яких умерла їхня дружина й матуся. Життя вчинило мене свідком тих двох нещасть і поклало на мене завдання – … написати про них». «Опріч мого життя» – книга, написана як відлуння маркесівської ідеї «жити, щоб розповісти про це». Письменник не лише створює іншу дійсність, а й зображує те, що відбувається в «реальній» реальності. Але вже іншими засобами: без патетики й багатослівності. Бо «велика вода» у Шрі-Ланці або лімфогранулематоз діють стрімко, безсловесно. Й передати трагедію може тільки скупе слово, в якому є не емоція, а схоплена істина від трагічної ейфорії. Саме вона розказує про те, чим ти є. 

Дмитро Дроздовський

Придбати цю книгу в інтернет-магазині «ВсіКниги».