«Я хочу, щоб поважали слонів…»

Ґарі Р. Коріння небес: роман / пер. з франц. Л. Кононовича. Х. : Фоліо, 2012. 603 с.

«Коріння небес» Ромена Ґарі – один із найяскравіших екологічних романів у ХХ столітті. Коли до справи береться майстер, то поряд із наміченою сюжетною магістраллю він заторкує різні «побічні» питання, які навряд чи поступаються за значущістю. Сам Ґарі – людина з кількома «ідентичностями»: не зовсім європейський письменник (народився в єврейській родині у Вільно в Російській імперії), не зовсім Ґарі (справжнє прізвище – Кацев), зрештою, й не зовсім письменник… Останнє міркування поясню тим, що у його творах (уже три романи з’явилися в українському перекладі) окреслено нові філософські проблеми людини другої половини ХХ століття. Ґарі – це мислитель, проте його заглибленість у розмислах спричинена «інакшістю»: він у суспільно-політичному, культурному плані – аутсайдер, чимось подібний до Марселя Пруста.

 

У романі «Коріння небес» письменник змальовує африканську дійсність. Основна сюжетна лінія пов’язана з бунтівником Морелем, який повстає проти людини, захищаючи в такий спосіб…слонів. Морель для властей (і тубільних, і «білих» колонізаторських) – партизан-бунтар, який насправді хоче захопити політичну владу.

 

На цьому тлі Ґарі оприявнює інші теми: він критикує як Захід, так і Африку, вважаючи будь-яку форму диктатури (від патріархальної в родині до політичної в державі) атавізмом, що має відійти в минуле. В зображеному художньому світі головне – врятуватися від цивілізації, від простору, побудованому навколо людини. Бо людина – це тиран-егоїст, який діє на догоду собі, дбаючи лише за себе. Для Ґарі людина – антипод природи, вона завжди вивищуватиме себе за рахунок флори й фауни, знищуючи планету. Письменник закликає до «планетарного мислення», яке у своїй суті є мисленням «природним». Саме у природі – коріння небес. Якщо ж людина спиляє це коріння, то не бачитиме й небес над собою.

 

Символом збереження природи – планети – «коріння небес» у романі постають слони, яких на африканському континенті щодня стає все менше і менше. «Щороку в Африці вбивають десятки тисяч слонів» (С. 50). І найгеніальніші витвори людської цивілізації безсилі перед тією жорстокістю, яка сидить у людині. Мистецтво не здатне зупинити в людині вбивці. А конференції, що проводяться на захист планети, так само нічого не можуть змінити. Наведу промовисту цитату, яка показує всю амбівалентність «цивілізації»: він (губернатор) «спопеляв поглядом джунглі й намагався думати про Мікеланджело, Шекспіра, Ейнштейна, про технічний поступ, пеніцилін, про заборону робити обрізання жінкам у племені пігмеїв, до якої він особисто був причетний, про образотворчі й скульптурні шедеври французького генія… Думав про Гете, про президента Ерріо, про нашу парламентську систему і щоразу переможно перекидав недопалок з одного кутика рота в інший, спопеляючи поглядом джунглі й Мореля…» (С. 93). Людина може робити щось на благо іншим, проте часто цим керує лише та сама амбіційність, егоїзм, бажання звершитися у власних очах. Людина в такий спосіб прагне зберегти тільки себе.

 

У такому разі добро, яке хтось намагається зробити заради слонів, видається божевіллям, спробою внести хаос у плин «правильного» життя. А хаос для людини часто асоціюється з небезпекою, тому й мусить бути знешкоджений. Морель усвідомив жорстокість людського світу. «Про Мореля казали, що рід людський викликав у нього відчай, і він мусив боронити свою надмірну чуйність зі зброєю в руках» (С. 9). Навколо нього гуртуються інші – ті, хто побачили планетарні наслідки людської діяльності. Натураліст Пер Квіст приєднується до партизанського загону, бо ним керує «шляхетна лють» проти всього, «що губило природу, – проти випробувань ядерної бомби, концтаборів, диктаторських режимів, расистського варварства та іншої мерзоти, яка зазіхала на земну красу і могла скаламутити джерела самісінького життя» (С. 169). Одіозний Вайтарі підтримує Мореля, бо вірить «у невідворотність Третьої світової війни» (С. 169). Пер Квіст не без іронії (за якою сховано і певну трагічність) заявляє, що три роки «працював у Парижі кондуктором на 91-му автобусі», в час пік, коли найбільша тіснява. «Там я пізнав людей, і це змусило мене стати на бік звіроти» (С. 156).

 

У романі людська діяльність зображена в катастрофічній перспективі. Сен-Дені, чиїми очима ми часом бачимо події, зізнається, що захищав «чорну Африку від просякання того броньованого чудовиська, яке прозивається Заходом… Я особисто робив усе, аби наполегливі директиви про «політичну просвіту» закінчували свій шлях у громадських вбиральнях: головний мій клопіт був у тому, щоб завадити просяканню в Африку нашої трутизни, дурнуватих понять про демократію і маніакальних ідеологій, які слугували приводом для визиску» (С. 165).

 

Що цікаво, повстання Мореля за збереження слонів так ніхто і не розуміє. Бо в його ідеях немає користолюбства, немає бажання зберегти себе. Люди готові прийняти Мореля як героя, панафриканського націоналіста, борця за права на «чорному континенті». Міф Мореля-борця значно легше усвідомити, ніж те, що справді керує вчинками головного героя. А Морель просто хоче, щоб поважали слонів…

Дмитро Дроздовський