Стамбул Орхана Памука

Памук Орхан. Стамбул: спогади та місто / пер. з англ. Ю. В. Григоренко. – Х. : Фоліо, 2011. – 510 с.

 

Усі описи міст у літературі можна поділити на дві категорії: зроблені іноземцями та «тубільцями». Перші впадають у зачудування містом. Другі вдаються до спогадів, прописуючи в пам’яті свій зв’язок із містом.

 

Таку думку обстоює Орхан Памук у мемуарах «Стамбул: спогади та місто». Письменнику весь час хотілося бути трохи «іноземцем», аби тримати певну дистанцію й мати можливість чудуватися. Памук намагається бути відвертим, він прописує історію власної родини на тлі загальної історії міста (припускаю, що якісь фрагменти власного життєпису таки залишилися «в тіні», хоч автор сміливо говорить про свої конфлікти з матір’ю, про постійні бійки з братом, про перший сексуальний досвід і перше кохання). Оповідь постійно переривається то щемливо-душевними або ж іронічно-стьобними міркуваннями про родину, то міркуваннями про Стамбул, який у книжці міфологізується й уподібнюється до найзагадковіших міст на мапі світу (взірцем на цій мапі найбільш міфологізованих міст і своєрідним орієнтиром для Памука, а певно, й для стамбульців постає Париж: не випадково так багато місця відведено описам Стамбула, наявним у Нерваля, Ґотьє і Флобера, котрий у цьому місті вельми переймався підхопленим на шляху до Стамбула сифілісом). Проте навіть коли Орхан Памук критикує Стамбул за «непричесаність» – бруд, сморід, ледачість стамбульців, розбитість доріг… – то в цій критиці вловлюються ледь помітні нотки справжньої любові, яку можна прирівняти до патріотичного почуття (хоча це поняття часто позбавлене смислу).

 

«Стамбул: спогади та місто» – це розповідь про Стамбул, який любиш. Бо не любити своє місто, за О. Памуком, означає прирікати себе на смерть, самострату. Так, письменник схильний більше критикувати своє місто й зауваження іноземців видаються йому важливішими, ніж єлейні оди самих мешканців, проте так відбувається тому, що Памук любить свій Стамбул. І, описуючи Флобера у Стамбулі, Памук тонко натякає, що це західна культура принесла на Схід хвороби й розпусту, а у виправдання мусила «оспівати» Схід. Часто Памук вдається до таких міркувань, які можна було б назвати постколоніальними (доповнюючи й деконструюючи окремі позиції в Е. Саїда).

 

Рідне місто Памука «двотіле», фантомне, роздвоєне між різними часовими вимірами, які ніколи не зійдуться в одній точці, прирікаючи і стамбульців на роздвоєність ідентичності, якщо не шизофренію: з одного боку, перед нами конструюється фантом колишнього імперсько-славетного Стамбула, який впливав на світову політику. З другого боку, сучасний «республіканський» Стамбул, який постав на руїнах імперії, в інтерпретаціях Орхана Памука – місто, яке не має обличчя, яке втратило питомий національний колорит (наприклад, полімовність, притаманну Стамбулу початку ХХ століття, коли в місті можна було почути вірменську, грецьку, французьку, англійську, ладіно (середньовічний варіант іспанської, якою розмовляли євреї), італійську мови). Памук зауважує, що Флобер писав, що любив ходити на стамбульський базар, аби там записали його ім’я арабською. Проте сучасний Стамбул Памука – це місто, яке підкорилося меланхолії, місто, в якому панує хаос, який перетворює Стамбул на величезну провінцію. В цьому місті свободу можуть відчути лише заможні люди, тут не потрібні художники (мати Орхана не підтримує намагань сина зробитися митцем, бо вважає, що всі художники завершують життя жебракуванням, пиятикою і божевіллям).

 

Меланхолія, або турецькою hüzün, – ключове  поняття для розуміння світогляду турецької людини. Hüzün за однією інтерпретацією – те, що переживається, коли ми «покладаємо надто багато сил і часу на досягнення земних насолод і матеріальних благ» (124). Для суфістів hüzün – «душевна мука від того, що ми не можемо бути ближчими до Аллаха, бо у цьому світі ми неспроможні зробити для нього стільки, скільки потрібно» (С. 125). Насамкінець за Ель Кінді, «hüzün – це не лише біль від утрати чи смерті коханої людини, а й інші душевні хвилювання, як-от лють, кохання, злоба та безпідставний страх» (С. 126). Стамбул – це також hüzün, а тому все, що є в цьому місті, – тлінне, фантомне. Важливий сам Стамбул як простір пам’яті, яку конче потрібно зберегти в образі: словесному або малярському. Стамбул не існує без мешканців, мовою яких він промовляє щохвилини. І тому, не маючи підтримки з боку батьків, аби стати художником, Орхан обирає інший «фах»: бути письменником. Він мусить зберегти пам’ять про своє вічне місто.

Дмитро Дроздовський

Придбати цю книгу в інтернет-магазині «ВСІ КНИГИ».