Море не втече

Оз Амос. Пізнати жінку: роман / переклад Н.Т. Чорпіти. Х. : Фоліо, 2012. 349 с.

Роман «Пізнати жінку» Амоса Оза зразковий у плані відтворення психологізму. Не часто сьогодні натрапиш на роман із героєм, здатним до настільки спокійно-глибокого й чуттєво-тонкого сприйняття світу. Від початку навіть здається, що цей чоловік, який вирішує орендувати передміський будинок, обов’язково виявиться письменником або митцем. Його око прицільно точне в оцінках прекрасного. І водночас героя оповиває якась внутрішня тиша, що позначається у втечі від зовнішньої порожнечі в якісь інші світи, де життя розгортається за зовсім іншими законами. Лише згодом розумієш, що це не художник, а спецагент, якому не раз доводилося жертвувати власним життям… А наприкінці роману на спецзавданні гине його друг… проте на місці друга Іокнеама Осташинського мав бути саме Іоель.

 

Уповільнений сюжет роману, немов хтось навмисне стримує пружину в цьому текстуальному механізмі, акцентує увагу не на подіях зовнішніх, а не на внутрішньому світі головного героя. Іоель – єдиний, хто показаний у хоч і «сповільненій», а проте глибокій динаміці. Зміни в цього чоловіка не можуть бути разючими, стрибкоподібними, бо, працюючи на спецслужбу, за довгі роки він виховав у собі надзвичайну аналітичність, яка позбавляє зайвих рухів, зайвих слів. Іоель не може швидко відповідати навіть на найбанальніші запитання, бо, за відпрацьованою звичкою, боїться сказати зайвого. Водночас, тримання себе під «внутрішнім наглядом» виховує в героєві особливу споглядальність. Іоель – це тип надзвичайно рефлексивного героя, який знається на мистецтві (пушкінська тема проходить у романі червоною ниткою, як і бажання головного героя дочитати «Міс Деллоувей» В. Вулф). І його власне сприйняття світу, його мовчазна загадковість і естетизм, інтелектуалізм і «самоприсвята» повсякденності вражають. Зрештою, роман Амоса Оза тільки потверджує відому тезу, що глибокий інтелект – це завжди пристрасть і сексуальність. Останній мотив також розгортається в романі (причому сексуальність із дружиною і із Анною-Марі проявляється по-іншому й у різний спосіб оприявнює психологізм героя).

 

Водночас, в образі Іоеля прочитується іще одна одвічна істина. З часом людині, яка пережила чимало життєвих потрясінь, яка відчула справжність болю, завданого життям, хочеться дуже простих речей: простих істин, простих запитань і відповідей, простих стосунків (здається, що зв’язок із Анною-Марі тримається лише на сексуальному бажанні, якому обидва надають природності, а тому і приймають стосунки, які ні до чого не зобов’язують). Бо в якийсь момент стається так, що життя починаєш сприймати як щось неймовірно просте, все прекрасне починаєш сприймати в якійсь геніальній простоті. Й на цьому тлі щось занадто химерне, нагромаджене видається штучним, ілюзорним, нетривким. Друзі Іоеля – інші агенти спецслужби – хоча й мають псевдо, проте в їхніх міжособистісних стосунках немає масок, удаваних поз, манірності і секретності. Зрештою, навіть у виборі їхніх «професійних імен» (Патрон, Акробат) відчувається якась простота.

 

Психологічний шлях головного героя в романі – від утрати дружини Іврії до «розлуки» з дочкою Нетою – це шлях опрощення, сходження у житті зі складних висот до чогось дуже простого – як море, яке нікуди не втече… Іоель тяжко переживає смерть свого друга Іокнеама, тим більше, що саме він мав би їхати на те завдання. Проте Нета, його дочка, була категорично проти, та й Іоель, мабуть, уже не був готовим повертатися до того життя. Він міг би ще зробити доволі успішну кар’єру, дійшовши до найвищих східців у службі (принаймні одного разу уявляє, як за столом Патрона сидітиме саме він), проте Іоель вирішує вчасно зупинитися. У житті треба вміти змінюватися, вміти задовольнятися малим, вміти казати собі «ні».

 

І хоча в центрі роману – чоловіча історія, проте, здається, важливе місце в оповіді посідає й тема жінки. В дочки головного героя епілепсія, проте Нета взагалі не хоче на цьому акцентувати; вона хоче жити, як інші дівчата, а тому на медогляді не каже про хворобу (в Ізраїлі військову службу мають проходити не тільки юнаки). Після школи вона вирішує переїхати в місто, звільнивши батька від постійної опіки щодо себе. Вона сама штовхає татуся до нового життя, аби він не замикався на батьківському обов’язку, спокутуючи в такий спосіб, як йому здається, провину за втрату дружини. Життя має тривати. Бо найвища цінність у житті – наповнити кожну хвилину смислом.

Дмитро Дроздовський