Пише Ганя книжку

ТРЕПАНАЦІЯ

Нелегка доля доктора Трепанатора! І справді – іншим критикам дають виключно шедеври, щоби вони своїм блискучим пером відтінили чесноти стилю та літературні якості, а мені… мені весь час припадає читати, як би це м’якше сказати… ну, наприклад, так: сумнівні твори відомих авторів.

 

Складно! Звісно, за роки професійної діяльності я загартувався, однак до того, як на очі трапила книжка політичної діви Ганни Герман «Червона Атлантида», навіть не уявляв, наскільки важким є мій фах. Читати цей шедевр – праця можна сказати, героїчна. Шахтарська праця – коли вдатися до образного ряду однопартійців вельможної Ганни.

 

Мордувався я кілька тижнів – то відкладу, то закрию, то візьмуся до нагальніших справ. Жену себе за стіл мало не силоміць, але весь час пробую зіскочити. Врешті відкриваю-таки, перегортаю кілька сторінок – ні, це неможливо! Ніколи не читав чогось більш занудного – за винятком інститутського підручника із «Сопромату». Минали дні – а я просувався дуже повільно, мордував себе й книжку, аж поки не дочитав до 127-ї сторінки.

 

Саме на ній я вигукнув: «Еврика!» – і далі з легкістю проковтнув твір за два дні. Що ж там було, на цій сторінці? – запитає допитливий читач. Нічого особливого, точно така тягомотина, як і на інших, але, накопичивши в голові критичну масу вражень, я нарешті осягнув усю сутність книжки. Осягнув, і одразу поспішаю поділитися з вами, шановні мої читачі, щоб ви зайве не напружувалися і могли кваліфіковано підтримати розмову про літературу десь у курилці Адміністрації Президента.

 

Отже, авторка (чи автор, бо злі язики твердять, що тут не обійшлося без літературного негра) взяла за зразок твори Тютюнника-молодшого, того, що Григір. Як висловлюється сучасна молодь, «закосила» під класика. Саме тому «Піраміди невидимі» – головний роман книжки –  складається з невеликих оповідок про село.

 

Єдина проблема полягає в тому, авторка, певно, не знала творчої методи генія українського оповідання. А Григір Тютюнник творив свої шедеври так: вигадавши щось, випробував його на слухачах, своїх односельцях, дивився на реакцію – і тільки якщо вона показувала цікавість, брався до паперу. На відміну від класика пані з Адміністрації Президента своїх оповідань нікому не розповідала – а можливо, й сама не читала, бо це практично неможливо. Крім того, головний секрет Тютюнника полягає в тому, що у його героях ми бачимо драму не тільки і не стільки однієї людини, скільки усього народу та епохи, саме тому його фотографічна, статична манера розповіді тримає читача при книжці. Натомість авторка (чи автор) «Атлантиди» цим прийомом не володіє, а тому вирішує драми не шукати, а просто нагнітати. Як? А дуже просто – за допомогою нещасть, смертей та хвороб.

 

Усі герої Герман хворіють. Сліпі, німі, криві, дебільні, заікуваті – це без перебільшення – вони слабують на діабет, стенокардію, пневмонію та силу силенну інших недуг. Помирають від своїх хвороб, а також від супутніх інсультів та інфарктів, просто від старості, ну а у крайньому разі тонуть в річках – бажано під час весілля і бажано, щоб це був хтось із молодят.

 

Спочатку це напружує та відвертає читача, але коли п’ятнадцятий герой, притулившись до берези, дає дуба, мимоволі стає смішно. Чи то я вже просто перетворююся на циніка?

 

Але як тут втриматися, читаючи таке: «Був у них син – рудий Місько, або, як вони казали, Мишко, і дочка. Але дівчина – несамовита. Язик у неї весь час лежав на бороді, звисаючи аж до шиї. З нього текла холодна біла слина». Або: «Велику економію має Марійка на братові. Василь раз у три роки дістає безкоштовні черевики на протези, і на взуття не доводиться витрачати й копійки. Хіба на мамині ліки йдуть великі кошти, бо порошки треба купувати щомісяця, а мамі вони мало помагають».

 

Ну як вам? А таке: «Усі четверо Сонтикових онуків – недорозвинені: старший трясеться так, що не може горнятко з молоком в руках втримати, середній затинається жалібно, аж боляче слухати; ще меншому з писка не перестає текти слина. А найменший такий нервує, що, впавши в істерику, б’ється головою об що завгодно іж до крові».

 

До речі, в цій історії ще є хвора мама, яку лікують собачим лоєм, для чого на подвір’ї відгодовують собак. І от одного дня пес зривається з ланцюга та загризає цю саму маму на смерть, спокусившись запахом собачого лою. Про це, до речі, героїню сповіщає старший син, той, що трясеться.

 

Цікава книжечка? Аякже! Усім рекомендую.

 

Єдина хвороба, яку обійшла своєю увагою авторка – графоманія. Але, кажучи суворо, у медичних довідниках її немає. Це, як вважається, цілком безпечне психічне відхилення. Закрий книжку – і попустить.

 

Як писав відомий поет:
Пише Ганя книжку,
Бамагу марає.

На таку недугу

Ліків не буває.

 

Хоча, з іншого боку, кожен письменник описує світ, в якому сам живе. А якщо ми врахуємо те, що Ганна Герман працює в Адміністрації Президента, то можемо здогадатися, кого насправді вона описує. Хто є прототипом дебілів, кривих та калік, які населяють сторінки «Червоної Атландити».

 

У мене навіть нуртує здогадка, що ця книжка насправді – глибока сатира на Партію Регіонів та так звану українську владу. А те, що герої постійно помирають – сублімація справжнього ставлення авторки до колег за політичною силою.

 

Бо в душі Ганна Герман залишилася українською патріоткою і цією книжкою сигналить читачам: «Люди, насправді я з вами! Я так само, як ви, вважаю можновладців недоумками і так само бажаю їм швидкої політичної смерті».

 

От вона – сучасна героїня, таємна борциця за незалежність. От вона – справжня політична книжка.

 

Ну а наостанок дозвольте висловити глибокий «респект і уважуху» редакторові видання за анотацію. Цитую її повністю, від першої до останньої літери: «Рівень прози Ганни Герман визначається не обсягом творів, а глибинним їх змістом».

 

Хіба скажеш краще?


 

P.S. Навздогін хочеться зауважити, що маска провідної діячки Партії Регіонів цілком логічно доводить авторку до прямої брехні. Так у повісті «Червона Атлантида» на головну героїню під час Помаранчевої революції нападають революціонери і погрожують перевернути машину, якщо вона не почепить на неї помаранчевої стрічки. Усі, хто був на Майдані, підтвердять, що такого бути не могло, а ті, хто не були, на власні очі бачили сотні, якщо не тисячі машин зовсім без стрічок на вулицях Києва 2004-го, ба навіть із синіми стрічками траплялися. Так що із сумом можу констатувати – пані Герман безсовісно бреше, що втім характерно для представників її політичної сили. З ким поведешся…

Доктор Трепанатор