Партитура тиші

Петер Хьог. Тиша ; пер. В.М. Верховня. – Харків : Фоліо, 2012. – 509 с. – (Карта світу).

У серії «Карта світу» видавництва «Фоліо» надруковано черговий роман – цього разу із сучасної данської літератури. У видавців існує жарт, ніби книжка, що має назву з одного слова, приречена на успіх. З романом Петера Хьога (мабуть, краще, Хега, тим більше, що саме в такій транслітерації подано прізвище у «словах вдячності автора») цей принцип цілковито спрацьовує.

Данський роман завжди мав свою специфіку: на рівні оповіді, жанрових модифікацій, особливостей світогляду і психології героїв. Петер Хьог створив щось абсолютно неповторне, він спробував схопити відчуття сучасності, атмосферу міста (Копенгагена) й передати через музику, обравши за головного героя людину з надприродними здібностями. Твір Хьога нагадує симфонії Вагнера або ж роман Новаліса, в ньому щось від німецького романтизму, в якому письменники намагалися створити ліро-епічну міфологічну-соціальну сагу. Роман «Тиша» – це заперечення філософії К’єркеґора, з якою у творі наявна відверта полеміка і побудова нової філософії – яка починається від Майстра Екхарта й побудована на взаємодії музики й містичного одкровення. Найсильніше музичне потрясіння завершується «тишею», але ця тиша – не брак звуку, а вихід у простір божественного.

Філософська система К’єркеґора побудована на біномі «Або–або», яка вже не відповідає сучасному світовідчуттю, на думку оповідача. «Обов’язково має бути «замість»? Що, не може бути «і/і»?… Для Баха існувало «і/і» (С. 366). Чому у людському світі не можу бути «і–і», тобто поєднання непоєднуваного таки може відбутися, як можуть перетнутися дві паралельні прямі в неевклідовій геометрії (в романі таким зразком неевклідової геометрії постає музика, а великі генії музичного світу як Бах, Моцарт, – найкращі філософи). Головний герой роману Каспер Кроне – цирковий артист, клоун, який володіє надприродною здатністю чути людей, перетворювати все, що трапляється на його шляху, на музику. Він зчитує людей «по нотах» у буквальному сенсі, від відчуває музику приміщень, природних об’єктів, зрештою, міста.

«Тиша» – це психологічно-містичний трилер із елементами детективу. У ширшому розумінні роман можна окреслити як поєднання європейських традицій «novel» і «romance» в одній площині. Твір матиме світовий успіх, якщо буде екранізованим (для кіноадаптації тут є всі композиційні та наративні «підстави»). В «Тиші» наявні прийоми кінороману, які випливають із сюрреалістичного стилю: романна тканина «порізана» на епізоди, тут більшою мірою представлена покадрова нарізка, властива кінороману (а також маренням, снам), ніж звичній «лінійній» оповіді. Каспер існує ніби уві сні, межа між реальністю та маренням стирається, весь простір Копенгагена нагадує щось містичне, заглиблене в поетику міфу. Каспер – людина-Янус, він має здатність змінювати обличчя (просто таки справжній кемпбелівський «герой із тисячею облич»), залежно від ситуації, від людей, із якими спілкується.

Каспер Кроне постає детективом у романі, він має допомогти врятувати дітей із незвичайними здібностями (щось на кшталт «дітей-індиго» чи «дітей Х»), але також і розплутати загадку. Дитина (Клара-Марія), яку він шукає і в якій відчуває «тишу», у фіналі виявиться його донькою. Каспер входить у велику гру світового мафіозного синдикату, аби врятувати дітей. Але сам він – обвинувачений у міжнародному судовому процесі як несплачувач податків. Ця детективна лінія додає сюжетові динаміки, проте, здається, значно цікавішою та глибшою є лінія містична. Саме з нею пов’язана тема критики «старої церкви», формування нової релігійності, нового розуміння чуда, зрештою, в романі на першому плані – незвичайні люди, здатні по-іншому чути світ і впливати на нього. Нова релігія – це поєднання музики (як базової філософської матриці), заперечення екзистенціалізму (який призводить лише до постійного падіння «без дна») й запозичень із буддизму. Одна з героїнь мовить до Каспера: «У великих духовних традиціях… вчитель не має права спонукати учня до запитань. Навіть у найбільш напружених ситуаціях. Навіть якщо зрозуміло, що іншої нагоди запитати може й не бути» (С. 396).

Весь роман П. Хьога – це спроба поставити запитання, але твір побудовано так, що він у жодному разі не спонукає, а лише показує те, з чого у свідомості читачів має вирости не одне питальне речення. А може, й ні, якщо в людині панує тиша, якщо втрачено відчуття музики – як філософії, релігії, світогляду.

 Дмитро Дроздовський