Пісня про невичерпність лірики

Дмитро Лазуткін. Добрі пісні про поганих дівчат. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2012. 104 с.

Нова книжка Дмитра Лазуткіна, яка з’явилась у поетичній серії від «Meridian Czernowitz», свідчить: пристрасна, переважно любовна лірика, попри всі зміни й тенденції сучасної культури, залишається настільки широким і розмаїтим простором, що поет (а разом із ним і читач) і далі може роками залишатись у ньому, не боячись вичерпаності й самоповторів.

До збірки «Добрі пісні про поганих дівчат» увійшли переважно найновіші вірші Лазуткіна, тож у них є чимало матеріалу для роздумів про останні метаморфози і незмінності письма цього автора. Хай як це дивно звучить для вже шостої книжки поета, мені здається, що саме в ній він остаточно увиразнив свій індивідуальний поетичний голос, перемоловши до непомітності впливи «вчителів» і колег.

Одна з таких засадничо-особистісних особливостей «Добрих пісень про поганих дівчат» – хитка і забавна межа натхненної романтичної сентиментальності та життєрадісного/життєствердного цинізму. Адже зовсім небагато сторінок відокремлюють рядки:

(…)«та доки танцюємо – ми – люди

стверджує чіка за десять песо

 

і ціну збільшують її рухи

і власне чим вже ти тут зарадиш

лише усміхнешся –

                    коли здійнявши руки

вона крикне зранку –

                    privet tovarish!»

 

від чогось на зразок:

 

«абрикоси і раптова паморозь

ніжність пахне всупереч новин

ніби щось збулося чи примарилось

ніби разом – зовсім не один

 

і метро куняє заспокійливо

і дніпро несеться у депо

цим таким рясним хорошим києвом

кращого напевно не було».

 

Як уже ясно з написаного вище, основна тема нової книжки Дмитра Лазуткіна – любовна, в тих чи інших варіаціях. На її тлі розгортаються й головні наскрізні образи-символи цієї поезії. Я би їх назвав декілька: вода (часто в парі, взаємодії з небом), повітря, пісок, трава, птахи та різноманітні маршрути, котрими в цих віршах може рухатися будь-що.

Втім, не любов’ю і не багатозначними філософськими мотивами єдиними. У «Добрих піснях про поганих дівчат» цілком можна зустріти забавні іронічні побутові замальовки:

«у аптеки збиралися генії

продуктовий їм більше не друг».

Або не зовсім очікувані для Лазуткіна злегка соціально-політичні мотиви у «тропічно-мандрівному» розділі «Шоколад» і його циклі «Cuba libre»: («такі як Че гинуть героями / а такі як Фідель правлять країною», «якщо для когось джордж буш – генацвалє / для інших він геноцидіо» тощо).

Письмо «Добрих пісень про поганих дівчат» – то постійне маневрування між цікавим вибором образів з оригінальними смисловими ходами, більш пересічною, але ефектною риторикою та посиленим, іноді майже судомним динамізмом. Оця «швидкісність» віршів Лазуткіна є ще й фірмовою особливістю його виступів на літературних фестивалях і слем-турнірах (спеціально про це варто прочитати у вірші «Слем»). Однак, у книжці зібрано не лише такі, більш-менш «слемові» тексти, в ній можна прочитати й набагато спокійніші твори, виваженіші та споглядальніші. Саме можливість познайомитись із таким «іншим» Лазуткіним, гадаю, має бути вагомою причиною прочитати «Добрі пісні про поганих дівчат» тим, хто знає його лише у «сценічному» амплуа.

Олег Коцарев