Спогади про «людське дно»

Євген Іваничук. Холодне небо півночі. – Л. : Піраміда, 2010. – 328 с.

.

Скільки б не судилося страждати,

Все одно благословлю завжди

День, коли мене родила мати

Для життя, для щастя, для біди.

В. Симоненко

 

«Холодне небо півночі» Євгена Іваничука – історія людини, яка пройшла крізь саме пекло тюрм і таборів ГУЛАГу, пережила багаторічне поселення на далекій півночі Росії. Муки надлюдських катувань, біль втрат, гіркий присмак розчавленої людської гідності – це те, про що хочеться забути, але про що забути ніяк не вдається. Такі спогади залишають глибокий відбиток на все життя. Саме такий гіркий досвід Євгена Іваничука сприяв тому, що він зумів знайти мужність і сили відкрити у собі талант письменника, щоб спогади його життя пролили світло на сумні сторінки історії нашої нації і не були забуті сучасним і прийдешніми поколіннями.

«Холодне небо півночі» зображує різні етапи тернистого шляху автора, поєднує повість-спогад «Записки каторжника», спогади «Перші кроки», «Кривавий серпень 1953», «Яблунівські криниці: Хроніка розкопок жертв комуністичного терору», «ЯМБА-ТО: Заполярні спогади». У книзі дуже детально і реалістично відтворені події, образи людей, подана чітка картина життя нації другої половини ХХ століття.

Ще по закінченню Другої світової війни молодого студента Євгена Іваничука заарештували і відправили на каторжні роботи, що було рівноцінним вірному шляху до смерті. Щоб зламати в людині дух, розчавити морально і фізично, потрібно забрати все те, чим вона дорожить, а найголовніше – позбавити її імені – перетворити індивідуальність у каторжника Ю-469, 26469-го за ліком каторжника Воркути. Із забуттям власного імені процес втрати себе тільки починається – важко лишатись людиною, перебуваючи в нелюдських умовах, коли твої кати у своїй жорстокості страшніші за диких звірів, з садизмом знущаються над собі подібними, залишаючись при цьому цілковито байдужими до їх страждань. Каторжанський табір, здається, був створений як знаряддя мук і повільного знищення людей, що гинули сотнями, так що «братські могили росли посеред тундри як гриби після теплого дощу». І коли так важко зберігати віру в добро і справедливість, єдине, що залишається стимулом до життя головного героя – його кохання, а також заповідь батька: «Кріпися, сину, ти все перебориш».

Так минало багато довгих років, що було лише початком муштрувань, тому що навіть після звільнення потрібно було йти крок у крок з широкими масами і голосно прославляти: «Широка страна моя родная», жити у постійному страху, адже будь-який крок вправо або вліво карався смертю.

Важко було бачити український народ під таким непідйомним гнітом. Спогади про Батьківщину і ностальгія за рідною Коломийщиною ще багато років щемили у серці автора під час його перебування за Полярним колом.

Але скільки б не судилося страждати, оглядаючись назад, автор стверджує: «мені таки щастило», що, на перший погляд, може здатися читачу досить безглуздим, але це лише доводить, що і в найгірші часи він бачив промінь надії, серед сотень він завжди зустрічав бодай одну добру людину. Така любов до життя вражає, вона змушує переосмислити цінність власного життя, його сенс, повірити в себе.

Ольга Павліченко