Гра в повстанців

Олександр Вільчинський. Криївка. – Харків : Фоліо, 2011. – 219 с. – (Графіті).

Тернопільський автор, лауреат Коронації слова-2002 вже втретє випускає свій твір у харківському видавництві. Цього разу повість про сільських підлітків у часи брежнєвського застою, які забавки заради вирили криївку, подібно до того, як це робили двома декадами раніше українські повстанці. Цю історію з усіма побічними романтичними миттєвостями юнацтва Олександр Вільчинський переповідає словами 15-річного школяра, не байдужого ані до небезпечних хлоп’ячих розваг, ані до читання Сат Ока, Старицького, «Спартака» Джованьйолі і «Дерсу Узала».

Як зазначено в анотації, у книжці, «здається, нічого особливого не відбувається, крім того, що дитинство надто швидко минає». Письменник насправді не пропонує читачеві захопливих пригод, а переважно описи дрібних бешкетів. Тим не менш, можна насолодитися підгляданням за тим, як жили, чим дихали, про що мріяли підлітки 70-х. І важко повірити авторові, наскільки далекий цей щирий і подеколи наївний світогляд від зацікавлень сучасних юнаків. Особливо, якщо згадувати твори про молодь Тернопілля, написані Анатолієм Дністровим.

 

Юні герої ховаються від дільничного, щоб відсвяткувати Великдень, ловлять рибу там, де заборонено, запекло б’ються на футбольному полі заради прихильності дівчат, грають в індіанців і полюють у лісі. А цинічні радянські реалії – зрозуміло, що, подорослішавши, герої будуть змушені з ними стикнутися – привидом чатують десь поряд. Теревенячи, хлопці згадують талановитого односельця, якого з університету, за словами одного з персонажів, «за націналізм виключили». Трохи нав’язливо автор повторює, що на юнаків чекає щось погане. І врешті-решт, у романтичний світ «хазяїв» криївки вдираються: «Тепер наша таємниця відома всім. Ну, якщо і не всім, то досить того, що директорові. Деяким учителям та нашим батькам».

 

Повість Вільчинського – твір реалістичний, написаний невимушено, без мети викрити і закреслити усю українську радянську юнацьку літературу через ідеологічні суперечності. Автор дуже делікатно торкається теми національної ідентифікації і пам’яті на Західній Україні. Історії про вирізьблений повстанцями на стовбурі дерева напис «Україна 1950», засипані землею криївки та про дядька-мельниківця, що потім воював у червоній армії органічно вплітаються у жваві балачки про хлопчаків-суперників з сусіднього села та про вудочки й наживки. Однак відчутний контраст між живою простою оповіддю головного героя та життєствердним пафосом уривків з його щоденника, які закінчують кожну главу.

 

Герої повісті – не картинні націоналісти, і взагалі не націоналісти. Про якусь усвідомлену позицію не йдеться: «Найбільше здивувало словосполучення «повстанська армія», бо дід казав, що у криївках сиділи «хлопці», а баба, та й інші, називали їх «бандерами»». Бавлячись у війну, хлопці обирали, до якого відгалуження УПА вони належать: а чи до бандерівців, чи мельниківців, чи бульбівців, чи яворенківців. Криївка – це така ж гра, бажання відчувати себе дорослішими, маючи якусь таємницю. Водночас криївка як архетип, як рештка історії, так само як переповідки про родичів – хто з них з ким і де воював, –  що їх, бува, пошепки розпатякували старші.

 

«Криївка» Вільчинського – по суті, дитячо-юнацька повість, з тих, які рано чи пізно опиняються у шкільних навчальних програмах. Сумний і веселий водночас спогад про ті роки в житті кожної людини, коли дрібниці сприймалися як найвизначніші події життя, а почуття і допитливість брали гору над розумом. Непоказна історія, яка тоненькими сюжетними ниточками і деталями приводить читача до серйозних роздумів про минуле, країну і стрімкий плин життя.

Юлія Кузнєцова

Придбати цю книгу в інтернет-магазині «ВСІ КНИГИ».