«Укус», що повертає до життя, або «Господні комарики» у дії

Віталій Жежера. Господні комарики. К.: Нора-Друк, 2011. – 208 с.

У проміжку інтерв’ю з Оксаною Забужко спитала в української письменниці №1, що б нині порекомендувати для читання. І почула невідоме та кумедне: «Господні комарики»! У смаках можна сперечатися, але аудиторія Жежериних «комариків» і справді складається з усіх поціновувачів слова.

Збірку есеїв «Господні комарики» Віталія Жежери торік відзначили на Форумі видавців. Читачі ж оцінюють автора щотижня – мандруючи колонками його життя. Фаховий мистецтвознавець пише для «Газети по-українськи». Пише те, що відчуває, що бачить мудрим оком філософа і що, зрештою, ніяк не може осягнути сповна. Здається, ніби й описав стежку, яка переслідує з дитинства, як ось вона виринає новим, яскравішим образом, і слів не вистачить, щоб її описати.

Для Віталія Жежери ці есеї – спосіб порятунку. Адже через них шукає хороше у світі та в самому собі. Мудрість його – у непереборному оптимізмі. Він дивиться на речі теплим поглядом дитини, прибираючи непотрібний антураж і відзначаючи найважливіші деталі. Відтак його тексти набувають художньої виразності та довершеності. Хоча сам автор колонок впевнений, що вловити тонкощі невловимого поки не спромігся. Це розуміння у Жежери – фактично професійне. Як мистецтвознавець він намагається уявити образи всіма чуттями. Та узагальнює: уява – настільки своя річ, що її неможливо розказати. А можливо те, чого так бракує українській літературі, – позитивно побачити світ.

Збірка українського філософа вмістила газетні колонки з 2005 по 2011 роки. Набралося до 200 оповідок. Дехто зауважить: фейлетонів, адже Жежера взявся відродити цей забутий журналістський жанр. Та сам метр слова назвою форми не переймається, і про теплоту своїх текстів каже, що нею сам гріється, бо письмо з ним настільки органічне, що думати, коли пишеш – значить заважати самому собі.

Ретроспекції Віталія Жежери – заглиблення у власний мікрокосм, у найінтимніші закутки душі, де існує справжня суть людини, вибудувана на щирості, людяності та вічному самодослідженні. Автор робить неочікувані висновки про стосунки людини зі світом, про соціальні правила і вчить, як не розгубити мудрість, даровану кожному, як бачити непідробне зерно справдешнього «Я». Хто знайде шлях до себе самого – той зробить крок до гармонії зі світом. Адже будова мікрокосму так макрокосму, як відомо, однакова!

Під час писання основне правило Жежери – не обманювати самого себе жодним літературним прийомом, а згадати, ким ти є і що для тебе найважливіше. Тоді й розумієш, про що треба писати саме зараз. Вже стільки років чи не найвідоміший український колумніст прискіпливо аналізує кожну дрібницю життя, крутить їх у голові і так, і сяк, і після його описів та роздумів виринає літо, дитинство і солодкий щем у серці, наче кожен «укус» Жежериних «комариків» повертає до життя і хочеться по-справжньому цінувати те, що маєш. На такий «пафос» сам газетяр хитро б усміхнувся і вкотре зізнався: сам він у життя – лише учень.

Юлія Мендель