Душі, убогі й знедолені

Ульяненко Олесь. Квіти Содому. – Х. : Фоліо, 2012. – 251 с.

«Щоб країна могла жити, потрібно, аби насамперед у ній жили права», – писав Адам Міцкевич. Роман «Квіти Содому» Олеся Ульяненка (написаний 2005 року, виданий у 2012) – це роман про пригноблених і знедолених, про психопатів і покидьків перехідного часу 1990-х. У тому часі відбувалися страшні трансформації людини, яка знову повернулася до тваринного стану. Українська людина 1990-х – це людина, вихолощена морально й духовно, людина, готова знищувати всіх на своєму шляху, аби вижити. Бо поряд – такі самі хижаки і покидьки, недобитки радянського часу, люди-мутанти й зомбі. Їси ти, або з’їдають тебе. Як не дивно, за десять років ці люди, які їли інших, купили собі фешенебельні будинки, стали депутатами і бізнесменами… Але це вже історія зовсім іншого роману. Наразі ж О. Ульяненко показує джерела української незалежності. І звідки постане нормальна українська держава, нормальне громадянське суспільство, якщо біля джерело стільки крові й насильства?

.

«Нормальний читач» традиційно звик до тексту, який захоплює. Все-таки важко бути прихильником такого чтива і залишатися психічно здоровим. А чи може жорстокість, порок, моральна ницість захоплювати? На перший погляд, у романі Олеся Ульяненка більше нічого й немає. Герої роману – соціопати-психопати, збоченці й моральні потвори. Але, як не дивно, письменник, вдаючись до такої стратегії, не зрікається поняття людяності, Бога. «Людина завжди безстидна, але в спогадах та надіях ще більше, ніж у житті. Люди завжди безсоромні, наче макаки в зоопарку…».

 

Роман Ульяненка – це гіпертрофована пародія на політичну ситуацію в Україні. Не випадково для зображення політики автор вдається до марення (чи пародії на марення), в якому з’являються впізнавані персонажі. «У вітальні лежав маршал чи генерал з простріленою головою. Два постріли в голову. Самогубство – констатував очкарик. – Угу, з контрольним пострілом у голову, – підтвердив я». Або ж: «Годі міняти закони! Годі. Досить з нас старих, – виголосила жінка, з вилом топ-моделі, бізнес-леді. – Бо за новими законами мені буде більше роботи, – тихо і скромно вимовив кат». Новий закон – це свіже вино, а в Україні його вливають у старі міхи. «А виходить так, що ми гниль вливаємо у гниль».

 

Безсумнівно, один із найколоритніших образів у романі – Мама, шефиня злочинного світу, яка колись була «нормальною» жінкою. Проте життя забрало в неї дітей (перша дитина померла через два місяці після народження, другу довелось усипити, бо народилась із плескатою головою). Одного разу жінка стала жертвою «малолітніх відморозків», які побили її до напівсмерті й зґвалтували. «Так почала розпускатися в моїх грудях ненависть». Квіти Содому – це квіти ненависті, які проростають у мертвих душах героїв, здатних лише мститися. Помста – ось головний закон світу «загиблої святості», як пише сам Ульяненко.

 

Між рядками, у підтексті прочитуєш і останній період Кучми, знаходиш Віктора Андрійовича та покійного міністра-самогубцю з «контрольним пострілом у голову»… і багатьох інших маріонеток сатанинського спектаклю. Ці муляжі з’являються в романі ніби марення – жахливе й реальне, в якому весь політичний бомонд, уся еліта – це трухляві смердючі потвори, вампіри, котрі харчуються злом.

 

В описаному у «Квітах Содому» світі все побудовано на жорстокості, цинічності, тваринному сексі. І, здається, нормальних стосунків у тому світі взагалі бути не може. Навіть найменші герої, діти, зображені як потворні збоченці. Вони народжуються у світі, в якому не можуть бути людьми, бо «нелюдями» зробились їхні батьки, сусіди, «нелюди» – їхні однолітки. Події роману відбуваються в місті гріха й порожнечі – Києві. «Пустота цього міста дорівнювала його химерній величі, як у розкішної проститутки…».

Дмитро Дроздовський

Придбати цю книгу в інтернет-магазині «ВСІ КНИГИ».