Внутрішній Босфор: репортаж про турецькі суперечності

Вітольд Шабловський. Убивця з міста абрикосів. Репортажі про Туреччину. – К. : Темпора, 2012. – 258 c.

Туреччина – одна з найактивніших в усіх відношеннях країн нашої частини світу – багато в чому лишається непізнаною та незрозумілою для цілої Європи, зокрема й для України. Попри те, що ми межуємо і перебуваємо в енергійних економічних, туристичних, а подекуди й культурних узаєминах.

Заповнити деякі з прогалин у знаннях про Туреччину покликана нова книжка, що з’явилась у видавництві «Темпора» – український переклад польського тексту Вітольда Шабловського «Убивця з міста абрикосів. Репортажі з Туреччини».

Те, що автор книги – поляк, додало їй деяких акцентів. Місцями неочікуваних. Наприклад, чи часто вам траплялась інформація, що знаменитий турецький поет Назим Хікмет (а точніше, мабуть, єдиний більш-менш знаний у нас турецький поет) був нащадком польського військового, який служив Османській імперії? І що цей турецький авангардист, зазнавши репресій на батьківщині, отримав громадянство Польської народної республіки, багато жив у СРСР, мандрував цілою Європою та вів донжуанський спосіб життя?

Історією з Хікметом Шабловський дає «затравку» своїй книжці. Ця поетична зав’язка – «західна теза» в постійній суперечці східного і західного начал Туреччини, смисловій основі цілого «Вбивці з міста абрикосів». Автор репортажів постійно описує химерні переплетіння настроїв та ідентичностей турків, дає їм самим виговоритися. Майже завжди вони кажуть про щось на кшталт внутрішньої Босфорської протоки, яку доводиться щодня часто перетинати в обох напрямках між «традиційними» і «європейськими» цінностями. Настільки часто, що звичні орієнтири геть утрачаються – й ось уже принципові ісламісти агітують за євроінтеграцію, вивішують коло своїх мечетей прапори ЄС, а світські налаштовані, культурно європеїзовані націоналісти, навпаки, побоюються нівелювання турецькості та відмежовуються від Європи.

Вітольд Шабловський яскраво й детально змальовує життя на цьому перехресті цивілізацій. Багато спілкується з найрізноманітнішими людьми, не завжди безпечними та, тим паче, далеко не завжди симпатичними. Захоплюється турецькою гостинністю, красою країни, співчуває своєрідній наївності багатьох турків. Але й не боїться називати своїми іменами деякі інші речі, що через них багато хто з турків навряд чи схоче знов бачити його в гостях. Наприклад, відверту середньовічну параноїдальну дикість у сімейних, сексуальних, гендерних питаннях. Убивства родичами жінок, про яких пліткують, що вони «шльондри», на консервативному сході. Продажі дружин у борделі. Зневага до жінок, що мали статеві контакти до шлюбу, в поєднанні з надзвичайною популярністю адюльтерів і повій серед чоловіків. Або менш безумна, зате смішна хвалькуватість турків, зокрема й у геополітичній сфері, кумедне бажання в усьому «наздогнати й перегнати» Захід (навіть великому архітектору османських часів Сінану приписують нав’язливе невідступне бажання збудувати щось, вище і гарніше від Святої Софії).

Один із живих прикладів непростих стосунків Туреччини з Заходом дав назву цій книжці. Майже до самого кінця читач не розуміє, що за вбивця і що за місто абрикосів – аж нарешті з’ясовується: то Мехмет Алі Агджа, терорист, убивця, котрий зробив замах на Івана Павла ІІ, у юності він мешкав у Мелетії, місті, де вирощують неймовірну кількість абрикосів, найбільше в Туреччині й ледь не в цілому світі. Шабловський переповідає хрестоматійну історію пробачення Агджі папою, а ще знайомиться з його родичами. Ті переконані, що Мехмета Алі просто використали політики та що тепер він дуже важлива людина на Заході, будь-якої миті може стати одним із керівників Ватикану.

«З одного боку, ми вас ненавидимо. З іншого, ваше схвалення для нас безцінне» – каже один з героїв «Убивці міста абрикосів». Нічого не нагадує? І хоч Україна все ще перебуває далі від середньовічних екстрем, ніж Туреччина, й може навіть вважати себе в середньому цивілізованішою, українцеві навряд чи вдасться прочитати книжку Вітольда Шабловського відсторонено, просто як одне з мандрівних, репортажних видань.

Олег Коцарев