Нульова зона янгола смерті

Мюллер Герта. Гойдалка дихання: роман ; пер. з нім. Н.В. Сняданко. – Харків: Фоліо, 2011. – 286 с.

«Нульова зона – це щось несказанне. Ми з нею однодумці у тому, що людина не може нічого сказати про себе, хіба що про речі довкола себе. Розчавлена паща нуля здатна їсти, а не говорити».  Роман «Гойдалка дихання» Нобелівської лауреатки Герти Мюллер (українською мовою переклала Наталка Сняданко) – це жахлива метафізично-реалістична оповідь-спогад про період депортації німців із Румунії на примусові роботи до Радянського Союзу (в романі, зокрема, описано роботи на теренах східної України). Час повоєнної депортації зображено як час не просто дегуманізації, а й десоматизації. «У вагоні для худоби нівелюються всі індивідуальні відмінності». Розчинилася не людська індивідуальність, а людське тіло, яке потрапило в полон до Янгола смерті – таборового янгола голоду. Цей демон висотував людську матерію, не залишаючи нічого, лише пам’ять і речі. Речі навколо людини ставали єдиною формою самозбереження. Вони підтримували людину, яка так само стала бездуховною та безтілесною річчю, показуючи, що мертвої матерії не існує.

Твори Герти Мюллер мають своє «дихання», вони написані з особливим «розгоном» і мають особливий ритм. Це у своїй суті «мала проза» – з прицілом на антикваризм, на ретельне зображення подій і речей. З цього породжується психологічне письмо. В Г. Мюллер психологізовані не лише людські стосунки, не лише описи природи, а й описи таких речей, як цемент або шлакоблоки. Людина в романі втрачає ознаки «людського», це клітина, яка піддається експериментам. Справді, назвати ці експерименти «людськими» не видається доречним. Воднораз, «вугілля», «жовтий пісок» або «хімічні речовини» (назви розділів у романі) – це те, що услід за Лаканом можна назвати «реальним», те, що вириває понищену свідомість із лап смерті і змушує жити – без мети, без надії, без дому. «Предмети, які, можливо, не мали зі мною нічого спільного, переслідують мене».

«Депортований робітник не має нічого…». Депортована людина – заручник мовчання, яке підкорило і час, і простір. «Мій багаж мовчазний. Я так глибоко і так надовго запакував себе у слова. По-іншому я пакую себе тільки тоді, коли починаю говорити». І лише інколи головний герой вловлює голос бабусі, що лунає з печери підсвідомості: «Я знаю, ти повернешся».

Не випадково в англійському перекладі роману використано іншу назву – цитату з першого ж речення – «Усе, що я маю, зажди при мені. Або: все своє ношу з собою». «Володіння» (посесивність) – окрема психологічна проблема в романі. Здатність володіти речами в період примусових робіт на депортації вважалося аномальним. Німецькі румуни, привезені в Радянський Союз, були позбавлені всього – і матеріального, й духовного. Найбільшим багатством вважалися продовольчі товари. Хліб – предмет «володіння» – був поштовхом до шахрайства, жорстокості, агресії. «Але вище за всі стіни росте недовіра. У цьому будівельному смутку всі підозрюють один одного…». Хліб крали в співкамерників, через що відбувалися страшні бійки-помсти. Людина в радянському таборі навіть уже після Перемоги не могла оговтатися від війни. Вона жила на війні. Війна з’їдала і тіло, і дух. У романі показано не просто фізичний біль і фізичні тортури, а біль моральний, душевну деградацію, до якої спричинилася війна. Але також і перебування в умовах табірних робіт «без права на себе». Смерть не була звільненням, хоч до цього і вдавалися бранці. Ніхто не бачив небіжчиків, людина, яка обирала смерть, просто зникала з поля зору.

«Гойдалка дихання» – це роман-травма, роман, написаний на основі реальної оповіді Оскара Пастіора. Розповідь депортованого чоловіка лягла в основу роману Герти Мюллер, який, як зізнається сама авторка, писати було вельми складно. Бо цей роман – про переродження, яке не має нульової точки, яке не має зворотного руху. Допоки в людині живе янгол голоду, людини не існує. Голод – метафізична сила, яка заперечує всі закони Ньютона й Айнштайна в романі. «Як можна пересуватися світом, якщо не можеш сказати про себе нічого, окрім того, що ти голодний. Коли не можеш думати ні про що інше».

«СОНЦЕ ВИСОКО У ВЕЛЬОНІ.

ЖОВТА КУКУРУДЗА.

ЧАСУ БІЛЬШЕ НЕМАЄ».

Добре, що цей твір нарешті з’явився в українському перекладі. Проте, на жаль, роман хибує на коректорські недбальства, пунктуаційні помилки й русизми («обумовленим заздалегідь» (С. 5), «виглядати смішним» (С. 7), «рельсів» (С. 17), «прораб» (С. 32), «тим не менше» (С. 55), «пасмурно» (С. 128) тощо. Сподіваюся, що в перевиданнях цієї книжки подібного ґанджу вдасться уникнути.

Дмитро Дроздовський