Шахи на Руському полі

Віталій Климчук. Рутенія. Повернення відьми. – Вінниця : Теза, 2011. – 382 с. 

Етнофольклорне фентезі сьогодні в Україні пишуть часто і завзято. Звідусіль лізуть мавки, чугайстри, характерники, відьми, упирі, песиголовці, вовкулаки, потерчата, волхви, велети-людожери та інші «істинні арійці». Під це все підводиться зазвичай та аргументаційна база, що, мовляв, ще Леся Українка відзначилася на полі фентезі – куди там Толкієну і Говарду! І можна було би погодитись, якби більшість подібних творів не являли собою – у кращому випадку – костюмовані переробки «Володаря Перснів» і «Гаррі Поттера», у найгіршому ж – пригоди Конана-Варвара.

Втім – поодинокі винятки завжди радують.

Так, роман Віталія Климчука «Рутенія» – яскравий взірець слов’янської етнографічно-міфологічного фентезі, сюжет і проблематика якого не запозичені зі світової фантастичної традиції, навпаки, мають цілком автентичне коріння. І справа не лише в ономастиці, за якою наочно і очевидно простежуються східнослов’янські культурні терени. Ясно, що Укранія, де відбувається дія, – це Україна, вгадуються Голунь, Русколань і Борусія з «Книги Велеса», Русь (як чергова провінція), Венедія (венети), Корсунь, Орія, Полевія (поляни), Древія (древляни), Суронж (Сурож?), Словунія (словени, Славія), ріка Інгул тощо. Інша справа, що автор ставиться до цих топонімів легковажно, безсистемно: перейменувати всі ті містечка на пункт А і пункт Б – суттєво нічого не зміниться. Також автор дещо легковажить із суто міфологічними деталями – ототожнює відьмаків (власне упирів, заложних мерців з двома серцями) із чарівниками, актуалізує міфологему Чорнобога (якого, скоріш за все, вигадали німецькі католики-місіонери у ХІІІ столітті), згадує прадавній народ рахманів, хоча на фарсі рахман це «пророк», «божа людина» (пор. інд. брахман), а головного антагоніста звуть Ахруман Чорний Ворон, що викликає одразу кілька запитань: чи вписується образ ворона як суто негативний в українську народну поетику, навіщо авторові додаткова відсилка до зороастризму (Ахруман – Аріман – Ангро-Манью, у вільному перекладі – «вража сила», божество зла у давніх персів)… Втім, насправді, то все другорядні питання, а я просто прискіпуюсь до дрібниць. Бо коли автор майстерно вибудовує інтригу, розкриває тему, цікаво ілюструє ідею твору, ще й послуговується яскравими стилістичними засобами – від нього чекаєш досконалості в усьому.

Сюжет роману побудовано за принципами шахової партії між двома могутніми відьмаками, Добровіном (амплуа – добрий мудрий чарівник, такий собі Мерлін, Гендальф і Альбус Дамблдор) і Ахруманом Чорним Вороном (амплуа – Дуже Нехороший Дядько, Темний Володар на кшталт Саурона, ще й Чорні Вершники йому слугують…). Гравці задають умови, в яких діють герої, за їхньою волею тиняються по усіх усюдах, ризикують життям, виконують різні завдання (чи пак квести, як нині модно казати за Н.Фраєм). Лише наприкінці Ахруман сам безпосередньо втручається у перебіг подій, тоді як Добровін майстерно підставляє під удар інших – головну героїню, відьму Рутенію, знахаря Золоту і чугайстра на ймення Віт – і виграє партію. І коли з паном Ахруманом все більш-менш зрозуміло (головний мотив – потяг до абсолютної влади, аж до руйнації світу, його ніхто не любить, усі бояться і ненавидять), то шановний Добровін – персона неоднозначна. Так, йому вірять без запитань, його авторитет беззаперечний, а рішення безпомилкові, проте шлях йому краще не заступати: змете. Ще й переконає усіх, що то для високої мети й загального добра.

Взагалі – дуже вдала алегорія до образу висококваліфікованого політтехнолога. Очевидно, що протистояння з Ахруманом для нього не лише справа порятунку світу, а ще й захоплива інтелектуальна забавка.

Не так з героями, що стали на бік Добровіна. Їм не до забавок. Рутенія, учениця Добровіна, що втратила пам’ять від води Джерела Забуття, протягом книги намагається віднайти себе. Йдеться не так про згублені спогади (по клінічну амнезію – до мексиканських серіалів!), як радше про свою істинну сутність, відповідь на одвічне питання «Хто я?». Звичайно, можна легко відповісти – чаклунка, мовляв, ще й Божа Донька, та це нічого не пояснює. Так, Рутенія – обрана, боги послали її на грішну землю рятувати людство і все таке, але то суто набір функцій, позбавлений людського, особистого, і це деякою мірою нівелює остаточний вибір героїні. Що важливо? Рутенія – відьма, себто Мати-що-Відає, вона відчуває світ і розмовляє з ним, проте її сутність найповніше розкривається, коли вона кличе зі світу мертвих свого коханого Золоту, наче дає йому друге життя, стає в містичному сенсі Матір’ю. І борня з Ахруманом для неї – передусім битва за все, з чим вона кревно пов’язана, за всіх своїх – в містичному сенсі – дітей та їхнє майбутнє. Персонаж яскраво змальовано і повністю розкрито, і навіть мотив «обранності» – без якого, до речі, можна було б легко обійтися – майже не псує враження.

А от подорожні Рутенії, чугайстер Віт, зільник Золота, русалка Дзеванна – при всіх своїх беззаперечних особливостях – майже психологічно не розвиваються. Так, вони грають на розвиток сюжету і розкриття конфлікту, проте чисто функціонально, підвищують, так би мовити, кваліфікацію, майже не працюють на внутрішню дію роману.

Образ ще одного героя, змальованого у романі, проте на мою думку, не розкритого, має безпосередній стосунок до наших сучасних реалій. Мова про образ Суспільства вигаданої держави Укранія. Суспільство там хворе, приблизно як наше. Мешканці міста Суронж на позір ставляться шанобливо до відьмаків, проте шепочуться за їхніми спинами, вони – лицеміри, фарисеї, порядні лише зовнішньо, виконують ритуали, проте не цінують добро і жертовність. Люди князівства Богумир, де править Ахруман, привчилися терпіти наругу і несправедливість, звикли боятися розправи, і на сваволю Ахруманових посіпак відповідають лише тяжкими зітханнями; це не Народ, це жалюгідна пригнічена біомаса – охочі можуть проводити аналогії до смаку. Вражає образ злиденного лісового селища, де раз на два тижні обов’язково відбувається акт ритуального канібалізму: так нібито відлякують упирів, не розуміючи, що і самі поводяться ненабагато краще. Люди прикликають недолю насамперед своєю байдужістю, а не жорстокістю, чим радо користуються темні сили. Зрештою, злидні – маленькі почвари із препаскудною вдачею – чіпляються саме до подібних осіб, це неодноразово проголошується в тексті.

В цьому розумінні чи не найбільшою вадою роману є відсутність, так би мовити, шляхів лікування, як зазначених симптомів, так і власне хвороби, попри те, що діагноз суспільству поставлено цілком професійно. Після повалення потойбічних сил зла світ мав би змінитися, і, можливо, таки змінився – автор залишає це на розсуд читача. Вважаю, це не найліпша стратегія, якщо врахувати, що головним конфліктом твору заявлено протистояння байдужості й духовного поступу.

Ну і дещо дратує надлишок моралізаторства в діалогах Добровіна – але, з іншого боку, ми прекрасно розуміємо, що це частина його хитромудрих політтехнологій.:)

Тож, незважаючи на окремі системні негаразди, роман «Рутенія» читається легко, тут є, кому поспівчувати, над чим замислитись, а також посмакувати авторський стиль. Не радив би його читати дітям до чотирнадцяти років, а всім іншим, хто цікавиться як етнографічним фентезі, так і гарною пригодницькою літературою загалом, буде геть не нудно у компанії героїв Віталія Климчука.

Отже, обирайте фігури – шахи на Руському полі розпочинаються!

Максим Вільшанський

Придбати цю книгу в інтернет-магазині «ВСІ КНИГИ».