Музика й жахіття Еріки Когут

Єлінек Е. Піаністка : роман / пер. з нім. Н. Сняданко. – Харків : Фоліо, 2012. – 382 с.

Роман Ельфріди Єлінек «Піаністка» вперше було надруковано 1983 року. 2012 року роман у доволі доброму перекладі Наталки Сняданко (хоча і впадає в очі невмотивоване використання слова «виглядати», деякі поодинокі русизми, помилки на кшталт «природня» тощо) побачив світ у «Фоліо» в серії «Карта світу».

З 1983 року він уже зробився класикою сучасного європейського роману, принісши авторці Нобелівську премію 2004 року. «Піаністка» – твір, який розкрив перед мільйонами те, про що традиційно не прийнято говорити, бо те, про що йдеться в романі, аж ніяк не належить до чеснот і не є свідченням гарних манер. Навпаки, тут показано те, що діється на споді людської психіки: як виходять на поверхню витіснені бажання і як відлунюють травми, завдані людині впродовж життя. І, мабуть, найкрамольніше, що читач може взяти з цього роману: захоплення Бахом і Моцартом аж ніяк не знищує монстра, який живе всередині людини і який харчується чужими тілами й душами. Перебування у світі музики все одно може породити чудовиськ, бо музика ушляхетнює лише одну половинку людського «Я».

Еріка Когут – піаністка майже бальзаківського віку (їй 35 років), яка сьогодні викладає музику для тих, хто хоче здобути диплом, аби надалі самому викладати музику. Вона живе разом зі своєю матір’ю – пані Когут. Одного дня в неї закохується студент Вальтер Клеммер. Весь роман побудовано на дослідженні стосунків усередині цього трикутна. А стосунки і справді мають вигляд нетипових, перверзивних. Уже на перших сторінках мати з дочкою сходяться в бійці, в результаті якої з голови старої пані Когут виривається клоччя волосся. Еріка – жінка з притлумленою сексуальністю, яка протягом усього життя виконує роль інструмента в руках своєї деспотичної матінки. Пані Когут мріяла, аби її донька досягла геніальних висот у музиці. Вона вчить свою доньку зверхності, яка притаманна всім, хто досягає висот. Але Еріка завалює випускний концерт, утрачаючи путівку у велику музику. Тепер вона може претендувати хіба що на роль вчительки музики. Стосунки Еріки та її матері ненормальні, що спричинене тиранічною любов’ю пані Когут, бажанням тримати свою дочку у вакуумі, не підпускаючи нікого до неї (зокрема і чоловіків). Світ родини Когут – це світ страшних комах, які нікому не дозволяють увійти у свій життєвий простір, які не розраховують на поблажливість із боку інших і які самі ніколи її не виявляють до інших.

Поява студента Клеммера руйнує це комашине життя. Клеммер – антипод до Еріки: він молодий, спортивний, прибічник здорового життя. Але разом із тим Клеммер прагматичний, цинічний, йому потрібна Еріка лише як проміжний пункт на шляху власних звершень. Він хоче пробудити в ній відчуття власного тіла, натомість студент і не здогадується, що може бути прихована всередині такої акцентуйованої особистості, як Еріка Когут. Для всіх героїв роману властива наявність двох облич: дозволеного й недозволеного, свідомого і несвідомого, Еросу й Танатосу. А віднайдена тілесність запускає механізми страшного психічного карнавалу.

Справді, одне обличчя Еріки – це обличчя вчительки музики, яка прагне наблизити учнів до відчуття Прекрасного (в кантівському розумінні). Друге обличчя створене численними травмами й табу. «Інша» Еріка живе у світі збоченецьких сексуальних фантазій, її подавлена в «першій» Еріці сексуальність не має меж. Клеммер відкриває в Еріці не відчуття власного тіла, а жахливу жадобу нестримної пристрасті, сексуальний інстинкт, який не має обмежень (Еріка після першої втечі Вальтера з її кімнати навіть відчує незрозумілий сексуальний потяг до матері).

Світ «Піаністки» – це маніакальний світ жахів, що сидять у людині, яка втрачає свободу волі, яка перетворюється на інструмент. В узагальненому варіанті перед читачем змальовано модель суспільно-психологічного божевілля. Перед нами люди, які відчувають бездушну любов, перед нами стосунки, в яких люди не відчувають одне одного. «Піаністка» Єлінек – якесь жахливе продовження кафкіанського світу, в якому сексуальна і психічна перверзія набуває нечуваних обертів. «Видимість завжди випереджає сутність, – каже Клеммер. – Реальність, мабуть, є найбільшою з існуючих ілюзій». Реальність у романі – це те підсвідоме, що виходить на поверхню, знищуючи все на своєму шляху (найжахливішими є епізоди, коли розлючений Клеммер, студент музики, відчуває несамовиту агресію, готовий знищити все на своєму шляху, зрештою, готовий до вбивства). Роман завершується тим, як Еріка встромляє в плече лезо, відчуваючи біль. Інакше, вона б устромила це лезо в Клеммера. Людину, перетворену на тваринний інстинкт, може зупинити тільки біль.

Але чи може тваринний інстинкт знову перетворитися на людину?

Дмитро Дроздовський