Дороги Адама Загаєвського

Загаєвський Адам. 120 віршів / переклад з польської В. Дмитрука. Львів: Кальварія, 2011. 160 с.

Адам Загаєвський – польський поет, який народився у Львові. Згодом його родину репатріювали до Польщі. Проте шлях до малої Батьківщини не було забуто, а географічні кордони здолала поезія.

Одним із центральних у творчості митця, зокрема в представленій українською мовою збірці «120 віршів» (із польської мови переклав Віктор Дмитрук), постає мотив дороги – власне, життя як дороги, пам’яті як дороги, людини як дороги. Поезія Загаєвського географічна і разом із тим метафізична. В ній поєднується етика з естетикою. Саме з такої взаємодії виростають образи, які в читацькій уяві створюють химерні малюнки – здебільшого на тих малюнках убачаєш людину в єдності з часом. Географічний простір також виконує важливу роль: наприклад, урбаністична дійсність може бути антагоністичною стосовно людини, вона може не приймати її у свої холодно-металеві обійми. Світ техніки може вриватися у внутрішній світ уяви: «Твій телефон перервав мені / писання листа до тебе». Або ж техніка може допомогти відчути мить вічності: «Я у дзеркальці автомобіля побачив / раптом брили собору в Бове речі / великі живуть у маленьких якусь хвилинку».

Поезія Адама Загаєвського іронічна, вона тримається на засадах скептицизму, їй навіть притаманна певна традиція опрощення. У збірці «120 віршів» помітна еволюція поетичного мислення, шлях від авангарду до «іронічної епіки», яка може переходити в цілком реалістичні замальовки. Але реалістичність у Загаєвського не означає традиційність, сталість, радше, можна говорити про «поетичну реальність», яка в будь-якому разі поставатиме чимсь пересотвореним, трансформованим. У тій реальності відображено простір пам’яті, в ній наявні особливі символи, які конденсують здобутий досвід. В українському перекладі маємо вірші зі збірок «Комюніке» (1972), «М’ясні крамниці» (1975), «Лист. Ода до множинності» (1983), «Їхати до Львова» (1985), «Полотно» (1990), «Вогняна земля» (1994), «Жага» (1999), «Невидима рука» (2009). Фактично маємо поетичні лінію завдовжки в майже 40 років.

На цій лінії вбачаєш постійну зримість образів, Загаєвський вдається до імажинізму з його соковитим і повнокровним зображенням життя. Повнота зображення тільки підсилює емоційний ефект: «Читаю вірші про Польщу, які писались / чужими поетами. Німці та росіяни / мають не тільки гвинтівки, а й також / чорнило, пера, трохи серця й багато / уяви. Польща у їхніх віршах нагадує зухвалого єдинорога, / який живиться вовною гобеленів, вона / гарна, слабка й нерозважна…» («Вірші про Польщу, С. 18). Така поезія видається «математичною», в ній наявна особлива внутрішня гармонія, поєднана з версифікаційною майстерністю, попри те, що маємо верлібри. В таких віршах невпорядкована зовнішня форма, насправді ж усе підпорядковано внутрішнім клаузулам, придихам і паузам пам’яті. Здається, що поет часом навіть створює вірш, який можна звести до хайку: «Будь сам, / слухай, як співа нехрещений / дрізд. Напливає весни сирий запах, / жорстокий знак» («Гарячка», С. 19).

Останній рядок у вірші може поставати метафізичною або ж іронічною формулою-висновком («Схоже, що до влади допалися мавпи»), формулою-антитезою («…бо й мене, читача, що тверезо мислить, / захоплює той казковий, беззахисний край, / яким живляться чорні орли, голодні імператори, / Третій Рейх і Третій Рим», С. 18) або ж навіть параболою: «Вірш повинен кінчатися краще, / ніж життя. Для того він є» («Прийшла весна», С. 144).

Художній світ Загаєвського філософічний, хоч як далеко ліричному суб’єкту й не кортіло б утекти від складних і «великих» філософських надбудов. Це інша філософія – філософія трибу життя, філософія малих справ, філософія плину часу, в якому людина живе, прагнучи знайти відповіді на найважливіші запитання. Разом із тим, не замикаючись на цьому, не заточуючись у химерних лабіринтах своєї складної душі. Поезія такого типу контемпляційна, в ній маємо як внутрішнє, так і зовнішнє споглядання – себе, рідних, друзів, «великих поетів»… і життя.

Дмитро Дроздовський