Нові казки на ніч, або Недитяча заздрість

Леся Мовчун. Арфа для
павучка / намалював Дмитро Кузьменко. – Л. : Видавництво Старого Лева, 2011. – 48 с.

У дитинстві моя бібліотека дитячих книжечок була головною гордістю, об’єктом бережного та захопленого колекціонування. Кожен, хто приходив у гості до мене чи до моїх батьків, мав «пройти» через мою бібліотеку – шкіряну валізку, що лежала під ліжечком, з неї обережно витягалися найцінніші екземпляри – від картонок до великих збірок казок у твердих яскравих палітурках. Чого б це я усе це згадувала? Того, що я заздрю сучасним дітям. Коли бачу тисячі красивих дитячих видань, коли беру до рук такі книжечки, як «Арфа для павучка» Лесі Мовчун від «Видавництва Старого Лева».

 

Заздрю. Чому? Ну, по-перше, це збірочка казок. А це завжди краще. Адже в одній книжці є ціла купа історій. З них обов’язково знайдуться декілька особливих, найулюбленіших, які залишаться на все життя. Як правило, свою най-найкращу казку автори виносять у назву збірки. Хтозна, може, вашу дитину зворушить казка про павучка, що грав на арфі. Особисто мені ж запам’ятався інший герой. Але про нього трохи згодом.

 

По-друге, це яскраві ілюстрації. У кожної історії вони свої. А в цій книжці казок аж одинадцять. Одинадцять маленьких казкових світів зі своїми жителями, побутом, краєвидами.

 

По-третє, деталі. Саме вони надають речам, місцям, людям чарівності та неповторності. Так само і цю книжку створили деталі. Згадати хоча б те, що на першій сторінці є спеціальне місце, де можна написати, кому належить ця книжечка. Так дитина стає власником своєї індивідуальної книжки. Власником чарівного світу, де живуть різні герої, які точно сподобаються малечі.

 

Тож давайте знайомитися з жителями збірочки Лесі Мовчун. Вітрик – юний вітерець, що гуляє світом, шукає друзів і губить літери зі свого імені. Ця казка-гра, де з Вітрика герой перетворюється на Светрика, а потім і на собаку Сетра, зачарує дитину і їй обов’язково захочеться погратися зі своїм іменем і вигадати нові чудернацькі прізвиська собі і заодно вам.

 

Уля і Джуля – сестрички-гусені з казки «Гостина». Одна – спокійна, домашня, інша – непосида. Джулька любить ходити у гості. Одного разу їй випало завітати до родини горобчиків. Те, що там трапилося з нею, стало добрим уроком для мандрівниці, який навчив її, з ким треба дружити і хто є справжні друзі.

 

Павучок Карпик – юний арф’яр, що хоче вступити до музичної школи, де вчаться бджілки хоровому співу, коники – грі на скрипці, комарики – на сопілці. Карпик прийшов на іспит разом з мамою, яка мріє, щоб її син став хорошим арф’ярем і став схожим на батька. Але тут дивина – Карпик прийшов на іспит не з сонячною арфою, як усі, а з небувалою – місячною. Дивний інструмент його не слухається, і всі з Карпика сміються, засумнівалася у його таланті навіть мати. Розчаровані мама з сином повертаються додому. Та вночі мама чує дивовижної краси музику – то грає місячна арфа її сина… Бути на своєму, йти до мети, вірити у своїх близьких вчить ця життєствердна казка.

 

Хро – веселий та милий хробачок, який облаштовує собі будинок із запашного яблука, а його друзі йому у цьому допомагають. Проте осінь не за горами, і Хро розуміє, що його оселя недовговічна. Він не засмучується, розуміє, що наступного року він все почне спочатку. Йому доведеться знов важко працювати, будувати свою оселю, щоб запрошувати своїх друзів і жити затишно й весело.

 

Пані Потапенко – ведмедиха, яка готується до свого Дня народження. Того святкового дня вона влаштовує найграндіозніший бенкет за всю лісову історію. У цьому їй допомогла брошка – бджілка з кришталевими крильцями, дзвін якої закликав бджолину братію наповнити келихи усіх гостей відбірним запашним медом! Та, на жаль, чарівна брошка зламалася під вечір. «Бджоли не мають носити мед ведмедям. Диво буває тільки раз!», – цими словами пані Потапенко закінчується казка. Щось у цій фразі ховається невимовно глибоке і водночас просте, власне як і все, що відбувається у золотому дитячому віці.

 

Є у збірці і казки, які обов’язково сподобаються матусям («Казка про мам», «Як чепурили їжачка»), бо вони про них самих, про їх нескінченні турботу та любов. Є і справжній детектив про епідемію твердих подушок серед дітей. Злочинцями виявляться прибульці, що викрадають пух з подушок («Викрадачі пуху»). Бо у світі прибульців земні сни на вагу золота. Цінувати та любити сон вчить ще й казочка «Чому сон запізнюється».

 

Є про завзяті голосні дитячі ігри-забавки («Гралися»), які часто аж нічим добрим не закінчуються. І є повна протилежність – казка «Тиша», яка зачарувала мене повністю, охопила і унесла у країну казок, снів та мрій. Тиші дуже мало у нашому надшвидкому, гамірному, хаотичному світі. Після цієї казки хочеться затамувати подих і пошукати тиші разом із чорним кошеням з білою лапкою, що збирало тишу у кульбабок. Адже їм вона непотрібна, їм треба веселе дзижчання бджілок…

 

Усі казки Лесі Мовчун вчать любити природу, звірят, пташок, комашок, зачаровуватися реальним, живим, а не віртуальним і штучним. Вірити в дива, неіснуючі країни та істоти, мріяти… І наостанок хочеться попередити, що ця книга не для читання, а для постійного перечитування разом із дитиною, зачитування на ніч. Для добрих, ніжних та солодких снів.

Васна Марува

Придбати цю книгу в інтернет-магазині «ВСІ КНИГИ».