Чи потрібен спецслужбам суд над переможцями?

Олександр Есаулов. Переможців не судять.  Тернопіль: «Навчальна книга – Богдан», 2011. –  336 с.

536 примірників. Або видавництво «Навчальна книга – Богдан» такої думки про інтелектуальний потенціал нашої нації, або має рацію один мій знайомий, який стверджує, що це рука північних спецслужб: мовляв, книгу начебто і видали, щоб права на видання запаколити, а з іншого – книжка, яка б могла перевернути суспільство, не має на нього реального впливу, бо прочитати її може лише жменька тих, кому випадково пощастило. Та й то частину з них становитимуть самі працівники вищезгаданих спецслужб…

Як би там не було, а в ноосферу роман «Переможців не судять» потрапив – тепер головне виловити його звідти. Гра варта свічок – адже це книга, якої дуже давно бракувало в нашій країні…

Олександр Есаулов наголошує, що писав книгу не про УПА, а про те, чому люди взялися за зброю. Бо коли це робить одна людина, усе зрозуміло – бандит, коли десять – теж ясно, банда, а от коли сто тисяч? Головним творчим поштовхом до написання «Переможців не судять» стало ознайомлення зі справою діда дружини Есаулова, «польського шпигуна», яких тоді було чимало на теренах щойно приєднаної до СРСР Західної України… Проте автор не лише в архівах працював, але і з живими людьми спілкувався. І, пишучи цей твір українською, звірявся з носіями – в результаті вийшло так, що і тернополяни не вживають непритаманних їм слів, і решта українців можуть це спокійно читати без словника. А вже коли розтуляють роти російськомовні НКВДисти, це такий колорит! Причому у кожного теж своя мовна особистість…

Проте головна цінність цієї книги не в цьому. Авторові вдалося написати роман, у якому немає негативних персонажів. У принципі. Тому що вони всі – люди. І під час читання «Переможців не судять» мимоволі дивишся на світ очима кожного персонажа. Тому що вони всі люди. І коли офіцер НКВД Петро Скворцов віддає наказ, відступаючи, розстріляти всіх ув’язнених, тому що нема часу сортувати справи, відділяючи політв’язнів, котрі відразу після звільнення німцями почнуть переслідувати залишки Червоної Армії – це страшно, але, оскільки відчуваєш тиск обставин, розумієш, що і сам би на його місці (звичайно, не дай Боже опинитися на такому місці!) прийняв таке рішення, так само, як і Петро Скворцов, усвідомлюючи, що це неправильно і суперечить усім законам, не лише загальнолюдським, а навіть радянським… А коли репресований поляк приходить до висновку, що в його лихові винні українці, які справді поводяться зовсім не шляхетно, мимоволі бачиш логіку в цьому його висновку – тим більше відчуваючи його біль від такої трагічної втрати коханої дружини, яка не витримала всіх нещасть та дороги до Сибіру… А що вже казати про місцевого очільника спротиву Пана Коцького, котрий каже, що заради того, аби прогнати совєтів з рідної землі, готовий укласти союз не те що з Гітлером, але і з самим чортом!

Фабула розвивається по-радянськи несподівано, наче у театрі абсурду. «Переможців не судять» нагадує не так літературний твір, як реальне життя. А документи, наведені у романі, надають йому моторошної правдоподібності. Тому що ЛЮДИ СПРАВДІ ТАК ЖИЛИ. І ніякий письменник не додумався б до таких поворотів сюжету…

Особливо цінна ця книга тим, що її автор – етнічний росіянин, якого при всьому бажанні неможливо звинуватити у тому, що він «галичанин» і тому своє болото хвалить. Під час читання у вухах просто стоїть репліка маленького хлопчика, яку він кричав російським солдатам: «Москалі, віддайте маму!» Якщо Есаулов просто записав цю фразу, збираючи матеріали, варто схилитися перед його письменницькою чесністю. Якщо ж він сам її написав – то і перед глибинним зануренням в історію, набагато глибшим за зіставляння фактів…

Погляд цього автора – справді погляд збоку. Олександр Есаулов не ставив перед собою мети підігнати оповідь під якісь свої уявлення. Тому дуже хотілось би, аби «Переможців не судять» прочитали всі повнолітні громадяни України. Історія виглядає саме так…

Атанайя Та