Скарби Олексія Огульчанського

Олексій Огульчанський. Скарб солоного лиману. – К. : Грані-Т, 2012 – 116 с. – (Серія «Українська дитяча класика»). 

До сторіччя відомого письменника Олексія Яковича Огульчанського (1912-1996) «Грані-Т» опублікувало повісті автора «Скарб солоного лиману» та «Дарунок Кніповича». Як пише Галина Малик у передмові до книжки, перевидання – «найкращий подарунок письменнику до сторічного ювілею». Але насправді це історії про літні канікули допитливих і непосидючих приазовських хлопців. Читач занурюється у світ дитинства, школи, перших обов’язків, а також моря, тварин і рослин.

 

«Грані-Т» перевидало повісті за виданням «Веселки» 1986 року тепер уже для сучасних «дітей середнього та старшого шкільного віку». Як на мене, головними читачами мусять бути хлопці, а надто знайомі із сільським дозвіллям. Принаймні я в такому віці сприймала лише ті книги, з якими могла асоціювати себе, а отже й серед героїв шукала романтичну дівчинку. У повістях Огульчанського лише зрідка фігурує жінка – мама головного героя, а решта дійових осіб – то суто чоловіча компанія.

 

Олексій Огульчанський майже все життя мешкав у Бердянську. Він ходив у походи з вихованцями свого гуртка юних дослідників, працював у Бердянському краєзнавчому музеї та обожнював рибальство. Тому в кожному слові його текстів відчувається: письменник добре знає, про що пише. Хлоп’ячо-таємничо-пригодницько-сільська атмосфера повістей нагадує твори Всеволода Нестайка. Двоє хлопців (Сергій та Ірвик у «Скарбі солоного лиману» і Юрко та Мишко у «Дарунку Кніповича») обожнюють рибалити, бігати просторами морських селищ та шукати пригод. Оповідь ведеться від імені бешкетного хлопця – мешканця Приазов’я. Головні герої обох повістей геть однакові. Якби не різні імена та географічні назви, може видатися, що це один роман. Повісті витримані в дусі законів пригодницького жанру – захоплива оповідь, якісь загадки, розслідування таємниць. Незвично лише те, що таємниці пов’язані з природою.

 

Прочитавши повісті, я дізналася багато цікавого про дельфінів, рибальство, а також особливості таких професій, як рибалки, вчені-іхтіологи, дослідники флори та фауни, єгері. До того ж Олексій Огульчанський став для мене черговим підтвердженням одного простенького відкриття, яке я зробила, прочитавши «Гаррі Поттера» і «Тореадорів з Васюківки»: підліткова література – найкращі ліки від поганого настрою, депресії чи ще якихось негараздів у дорослих!

 

Пише автор легко, мова його мелодійна, незважаючи на безліч рибальських термінів (вони якось органічно вписуються). Подекуди в тексті трапляються русизми – певно, з огляду на місцеві особливості мовного середовища Огульчанського. Проте мова все одно дуже приємна і яскрава. Русизми, як і рибальська термінологія, лише додають родзинки.

 

Чи траплялося вам якось, вирвавшись кудись у село, відчувати дивовижну близькість до природи? Саме таке відчуття навіюють повісті Огульчанського. У кожному рядку стільки знання про місцеву флору і фауну, стільки любові до них, що мимохіть – навіть у запиленому мегаполісі – читач відчуває себе частинкою цього середовища.

 

Безперечно, у творах Огульчанського не міг не залишити слід менталітет радянського освітянина. Родина в житті хлопців відіграє набагато менше значення, ніж школа, вчитель, місцевий єгер. Письменник казав, що хотів виростити зі своїх вихованців та читачів людей, які шанують і збагачують природу рідного краю. І виховання це, за законами радянської епохи, мало бути колективним. Тим не менше нині твори Огульчанського не лише не втратили актуальності, а й можуть набути нового прочитання у світлі екологічних проблем. Прочитавши повісті, дійсно хочеться турбуватися про кожну гілочку, вчити цьому свою дитину та закликати до цього всіх людей.

 Юлія Кузьменко