TARAS ŞEVÇENKO та LESÄ UKRAINKA

Відомі українські класики Тарас Шевченко та Леся Українка гагаузькою мовою : навчальний посібник /укл. Арнаут Ф.І. – К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. – 168 с.

Чи знаєте ви гагаузьку мову? Ні, ви не знаєте гагаузької мови. Та і я теж її не знаю. Але видання українських класиків є двомовним – зліва українська, справа гагаузька. До речі, хто не знає, гагаузи – народ, який живе переважно у Молдові та Одеській області України. За мовою відноситься до тюркської групи. За віросповіданням – до християн. Рід свій веде від печенігів, половців та тюркського племені огузів.

Запитайте мене – навіщо гагаузам Шевченко? І я відповім – гагаузи є частиною українського народу, відповідно українська класика має міцно увійти в культурний побут та світогляд цих людей.

Але навіщо гагаузькою? – наполягатиме хтось. Усі українські діти вчать у школі державну мову, то й читати українську класику можуть в оригіналі. На це я промовчу, але згадаю, як розставила акценти перекладачка та ідеолог збірки Тудора (Федора) Арнаут, доцент кафедру тюркології КНУ ім. Шевченка. Перш за все, вона зауважила, що гагаузька мова для гагаузів – не просто символ чи культурний чинник. Це мова, якою широко користуються в побуті, бо ж гагаузи живуть компактно і переважно в селах. Отже для дітей це – мова номер один, справжня рідна. А рідною мовою поезія сприймається краще. І друге, на чому наполягала пані Арнаут, це те, що гагаузи, як частина великого українського народу, повинні добре знати і відчувати українську класику – а це можна зробити за допомогою її вивчення в оригіналі та в перекладі паралельно. Ну і нарешті, третє, що сформулювала шановна пані Тудора, просто викликає у мене захват. Кожен гагауз, сказала вона, повинен знати рідну мову – це його обов’язок перед своїм народом, і повинен знати державну мову – це його обов’язок перед державою Україна. Ці б слова та кожному у вуха!

Саме тому книжка вийшла двомовною – бо саме порівняльний метод є найефективнішим у глибокому засвоєнні мови. Крім того, вона містить великі статті гагаузькою, присвячені Тарасові Шевченку та Лесі Українці та їхній творчості.

Отже, відповіді на всі питання є, і це не дивно – коли люди беруться за таку велику справу, вони добре обмірковують, що і навіщо роблять. Одне дивує – чому подібні книжки у нас видаються коштом меценатів, а не коштом Міносвіти чи хоч би Комітету у справах національностей? Але це вже, як кажуть, звична хвороба.

Згадую, як на Країні Мрій відбувалося знайомство з гагаузькою літературою, коли студентки пані Арнаут читали поезію українською та гагаузькою, і як десятки людей під дощем слухали ці рядки, вслухалися у кожне слово, намагаючись впіймати поезію незнайомої, але братньої мови. Адже народ України складають не тільки українці – з нами поруч сотні років живуть кримські татари, цигани (роми), греки, караїми, болгари, угорці, гагаузи… І їхні літератури є складовою частиною великої української літератури, а українська класика – складовою частиною їхніх національних культур. Принагідно згадався циганський поет Міха Казимиренко, який першим переклав Державний Гімн України мовою українських меншин – а саме мовою ромів.

Отже, не знаю, як хто, а я отримав велике задоволення від того, що попри постійне провокування національного розбрату і поділу українців на два мовні табори, є люди, які усвідомлюють справжню роль національних мов та культур у створенні єдиного цілого – Великої української багатонаціональної культури.

Олекса Вертипорох