Повість про одну Галичину й три народи

Лукаш Сатурчак. Галіція : повість / переклад з пол. Т. Прохаська. – К. : Темпора, 2011. –  252 с.

Не зовсім зрозуміло, чому «Галіція» Лукаша Сатурчака скромно іменує себе повістю, коли тепер навіть відверто анорексичні брошурки модно вважати романами. Що ж, нехай буде повість, зате достатньо широка і претензійна.

Книга зачіпає наболіле у відносинах навіть не двох, а цілих трьох націй: польської, української та єврейської. Причому так, щоб ніхто ні на кого не ображався, що, зрештою, правильно.

Композиційно повість складена досить цікаво. Твір ділиться на три (чи чотири) частини: «Тепер», «Тоді», ще одне «Тепер» і «Поміж тим». «Основний меседж» автор вмістив у «Тоді», де в часовому вимірі центром виступає Друга Світова війна. Вона тут ніби вузол, до якого кількома мотузками тягнуться довоєнні часи, а з іншого боку – стирчать нерівні повоєнні обрубки. Тут усе чітко і зрозуміло, частина ділиться на три розділи: «Небо», «Пекло» і «Чистилище», себто до, під час і після війни. Решту дві (чи три) частини Сатурчак використав лише як придатки, такий собі сучасний екран, куди можна спроектувати далеку й незрозумілу бувальщину. Принаймні, так воно вийшло. Достатніх контраргументів цій думці, скажімо, змістову складову, без якої порушиться ціле, я не знайшов. Для прикладу, у «Тепер» йдеться про українську перемишлянку Наталю, яка панічно боїться давнього військового цвинтаря (бо ж натяк на другу частину). А ще Наталя зустрічається з поляком на ім’я ЛУКАШ і це велика проблема для її батька, котрий хотів би для доці чоловіка з «козацького роду». Строгий татусь, в свою чергу, «…зайнятий будівництвом будинку під Києвом, бо Захід зіпсутий Європою, Схід попсутий Росією, найкраще бути посередині. Так зробили би запорозькі козаки». Даруйте, «Поміж тим» ще виправдовує себе як епілог. Словом, можна спокійно викинути обидва «Тепер» і повість від того не постраждає. Може, й виграє. У всякому разі, зникне стилістичний дисонанс між описом сорокових років і сучасності.

Що стосується основної частини, то тут усе майже гладко. Всі ці масштабні історичні процеси, міжнаціональні суперечки, світова війна, кінець-кінців, проглядаються через маленьке село Лопушки, жителі якого не знають світу далі, аніж Перемишль. Автор бачить і показує війну, не як «стрілки на карті» чи статистику, а як те, що відбувається з простими людьми. До того ж, він максимально абстрагується від котроїсь з сторін. Текст достатньо живий і натуралістичний, описи зґвалтувань, катувань, просто вбивств і різного роду звірства людського змушують дивитися на історію, знову ж таки, не як на фактографію з аналітикою.

Діалоги відзначаються природністю і лаконічністю. Зрештою, як і увесь текст. Іноді аж занадто. Нерідко речення короткі та рубані. Часом це схоже на цілком виправданий потік свідомості: «По губах і бороді текла тонка цівка крові. Загусла. Пекло. Хотілося заснути. Болить голова. Він воскрес наступного дня…», – а часом на технічні піруети, що тільки читання ускладнюють: «Якби ти могла, то висадила би це місто в повітря. Без жалю. Найменшого спротиву. Вокзал. Ці мури все ж пам’ятають Швейка. Будівничі залізниць. Усюди проникає Галичина».

Періодична поява в тексті янгола-хоронителя чи то Діви Марії (до кінця так і не зрозумів) видається мені ходом дещо інфантильним. Тим більше, що ця небесна дівчина справляє враження «…дуже задиристої і певним чином вульгарної».  Якщо й задумувалось щось добре й органічне, то вийшло – не дуже.

Загалом повість Сатурчака цілісна (в основній своїй частині), глибока, художньо багата, має під собою добру історичну й етнографічну основу. Особливої хвали заслуговують описи побуту й менталітету селян. Попри вказані огріхи, я би назвав «Галіцію» доброю прозою, а якщо зважити на порушену проблематику і молодий вік автора, то навіть на диво доброю. Щиро рекомендую до прочитання.

Павло Босий