Історія літератури по-королівськи

Бредбері Малколм. Британський роман нового часу / переклад з англ. Віктора Дмитрука. –  К. : MSBrand Corporation, 2011. – 480 с. 

Роман – «класичне мистецтво людяності», – писав один із чільних істориків британської літератури ХХ століття Малколм Бредбері у праці «Британський роман нового часу» в 1979 році. В 1993 році Бредбері дещо доповнив свою історію, окреслив історичну перспективу в постміленіумному часі і виписав на мапі британської літератури покоління вісімдесятників (хоч дехто почав заявляти про себе ще в 1970-і), до якого належать Ієн Мак’юен, Мартін Еміс, Джуліан Барнс, Салман Рушді, Анджела Картер та інші. Наприкінці 2011 року ця книжка, одна з основоположних під час знайомства з модерною літературою Великої Британії, була перекладена українською мовою.

Бредбері залишив після себе величезну школу в літературознавстві, його вплив на побудову академічної історії літератури в Британії важко переоцінити. Наприклад, одним із послідовників Бредбері є інший відомий письменник і літературознавець Девід Лодж. Сам Бредбері присвячує своє дослідження «Британський роман нового часу» Анджелі Картер, Вільяму Ґолдінгу та Енґусу Вілсону, які пішли з життя майже один за одним у 1990-і. Навіть ця присвята засвідчує основне літературознавче мотто Бредбері: історія літератури – живий ланцюг, органічний світ, який прив’язаний до письменників.

Бредбері не був літературознавцем кабінетного типу, він мав надзвичайно багато друзів серед письменників, чим дуже пишався. Літературознавцеві потрібно було відчувати живчик доби, бути в живому літературному процесі, а не сидіти в архівах, обклавшись старими фоліантами й журналами. Цю рису Малколма Бредбері у спогадах відзначають чимало авторів. Сам Бредбері, подібно до Вальтера Скотта, розробив свою концепцію історичного наративу: його історія літератури від 1978 року до постмодерну – це тяглість не стільки фактів, дат, імен і подій, скільки тяглість психологічного характеру, «жива» тяглість дружніх контактів, непорозумінь, відштовхувань і дискусій. Усе в його модернізованій історії британської літератури обертається навколо роману як метажанру. І саме роман постає в центрі модерної історії літератури, роман відображає боротьбу з вікторіанством, з усталеними цінностями, які передбачали владу патріархальності, маскулінності, імперськості.

Ця боротьба, що має політичні, історичні, суспільні контексти позначилася в пост-джорджеліотському романі, а смерть самої Джордж Еліот стала переламним моментом в історії літератури, на думку Бредбері. Літературознавець жартома зазначає, що традиційна британська історія літератури ділиться на періоди за королівськими іменами: єлизаветинська доба, вікторіанство, едвардіанство, георгіанство тощо. Проте літературний процес 1990-х засвідчив, який революційний шлях британська література пройшла за сто років. Тепер її чільні представники – письменники із не зовсім британськими прізвищами Рушді, Ішіґуро, Куреїші, Мо, Замеєнзад тощо. Найбільшими підривниками британськості стали, на думку Бредбері, Джойс, Джеймс і Конрад. Останнього, до речі, Бредбері трактує в суто колоніальному дискурсі, називаючи «морським капітаном польського походження, чия розмовна англійська залишалася настільки поганою, що він буде надовго заарештований як німецький шпигун під час Великої війни, починав як імперський романіст, коли опублікував «Олмейрову примху». Бредбері залишається у своїй версії британської історії прибічником постколоніального дискурсу, на нього значний вплив мали праці Чінуа Ачебе.

Попри всю важливість цієї монографії Бредбері, після її прочитання залишається сумний осад. Насамперед через переклад. У книжці маємо численні помилки, повний хаос у транслітерації британських імен і прізвищ. На С. 44 роман Стівенсона названо «Доктор Джекіл і містер Хайд», а на С. 58 – «Химерна історія доктора Джекіла і містера Гайда», транслітеровано Т. Харді, Е. Хемінґвей, О. Хакслі, проте Ґолсворсі, тобто сплутано російську й українську традицію транслітерації англомовних власних назв (у росіян немає «г», тому і маємо «Хемингуэй»). Український переклад потребує значного редакторсько-коректорського втручання. Так само «Список головних творів британського роману після 1976», який пропонує Бредбері (подібно до творів, що належить до світового канону в Г. Блума), подано лише англійською мовою. Для видання, розрахованого не лише на фахівців-англістів, було б добре перекласти українською назви романів, тим більше, що на 90% їх не було перекладено українською.

«Британський роман нового часу» – надзвичайно цікава історія літератури, яка за рівнем психологічної напруги може позмагатися з суто художнім романом. Монографію читаєш на одному подиху і мрієш, щоб колись історія української літератури була написана в такий спосіб.

Дмитро Дроздовський