Недолік бути народженим

Сьоран (Еміль Чоран). Допінґ духу: есеї / пер. з франц. І. Славінської. – К. : Грані-Т, 2011. – 184 с.

Еміль Чоран, або Еміль Мішель Сьоран, – «нестерпна дитина» французької літератури. Сьоран – антифілософ, кінік за світовідчуттям, «інтелектуал без властивостей», який навіть пішов із цього світу, не маючи «земного» громадянства. Другу половину свого життя він не мав роботи, на що погодився свідомо. А першу половину перебував у статусі «студента», що давало можливість мати безкоштовну склянку молока щодня та користуватися студентськими їдальнями. 1951 року він отримув останню стипендію. Цю втрату статусу студента літератор вважатиме однією з найбільших трагедій власного життя. Після цього починається період ізоляції від фізичної реальності, оскільки справжній світ – лише в запитаннях і рефлексіях.

Чоран-Сьоран – румун, який виїхав зі своєї країни у Францію, щоб знайти кращу долю, а отже, знайти себе, знайти нову мову, нову філософію. У 1944 році він остаточно відмовився від румунської мови. Перекладаючи Стефана Маллярме, Чоран-Сьоран зрозумів, що румунська мова не може відтворити всіх нюансів оригінального тексту. Власне саме розрізнення імен Чоран – Сьоран має політичний характер. Як зазначає Анатолій Дністровий у передмові «Слово про Сьорана», Чоран – це «ґрунтівець-ізоляціоніст», а Сьоран – «офранцужений космополіт після 1948 року (дата появи першої книжки французькою мовою, підписаної Cioran» (С. 8). В Чаушесківській Румунії Чоран загравав з фашизмом, обґрунтовуватиме його «людське обличчя». У Франції він намагатиметься не згадувати про цей період свого життя. Він стане інтелектуальним бунтівником, не здатним до бунту.

Творчість Сьорана, як і його життя, – це шлях парадоксів. Його книжки («Трактат про розпад», 1949; «Спокуса існування», 1956; «Історія та утопія», 1960; «Зізнання і прокляття», 1987) містять кілька засадничих тем: божевілля, святість гріха, самогубство, прийняття смерті. Світ, на думку Сьорана, – це постійна самоомана, побудована на покорі, смиренності, вірі й надії, що є гідністю рабів. Людина навіть не може достеменно знати, ким вона є. Їй здається, що вона має волю та бажання, але, разом із тим, на якомусь рівні вона втрачає все, чим здатна володіти. Прив’язаність до речей – ознака слабкості духу й виродження. На рівні підсвідомого людина не може керувати собою. Отже, те, чим насправді керує людина, – лише світ позірних істин. З такого погляду на природу речей випливає сьоранівська афористичність: «Сьогодні зранку я подумав, тобто на добрі чверть години розгубився…» (С. 150), «між Буттям і Апокаліпсисом панує обман. Важливо знати, що ця запаморочлива істина, щойно асимілюється в свідомості, перетворить усі рецепти мудрості на поверхневі» (С. 141) або ж: «Я свідомий усіх своїх відчуттів. Я не розумію, як це відбувається. Я не розумію, навіть, хто це відчуває. І хто цей Я на початку трьох попередніх речень?» (С. 130, із книги «Зізнання і прокляття»).

За епіграф до передмови А. Дністровий бере слова Монтеня: «Загальне благо вимагає, аби в ім’я його ламали віру, брехали і вбивали…». Такий погляд на світ близький Сьоранові, який виступає проти тиранії ілюзій, проти оман, якими повниться світ. Люди в ньому схиляються перед мерзотниками, в цьому світі керують закони жадоби й ненависті. Натомість справжній мислитель «потребує – якщо прагне відділитися від світу – тяжкої праці запитань, а привілей пороку надає долі певної особливості» (С. 35). Сьоран так і залишиться інтелектуалом, а не письменником, дистанційованим від мирського. Він ніколи не подає дефініцій і завжди уникає повчальності. Його погляд на речі агресивний і зухвалий, бо «розриви – єдині справжні події нашого життя» (С. 139). Все це робить із Сьорана аутсайдера, його книжки виходять мізерними накладом у 60 примірників («Гіркі силогізми», 1952), з ним розривають співпрацю видавці, бо книжкова серія, якою керує Сьоран, стає провальною; з ним сваряться інші літератори. Все життя він буде дражливим агресором французького інтелектуалізму, перебуваючи під впливом філософії опрощення, почасти поєднаної з поглядами Сартра.

Поховано Сьорана в Парижі на цвинтарі Монпарнас, проте знайти могилу не так уже й легко (можу про це говорити з власного досвіду). Якщо могила Йонеско вражає полишеністю, то могила Сьорана – викинута з часу на цвинтарне узбіччя, заросла і схована в пам’яті Хаосу.

Проте важливо, що нарешті ця жахлива дитина франкомовної культури відкрилася і для українського читача. Сьоран – це машина, яка вбиває наївність, яка руйнує стосунки з Богом, але для того, щоб, подібно до Блаженного Августина, вийти на рівень міжособистісного зв’язку з метафізичним Часом небуття.

Насамкінець зазначу, що переклад книжки доволі добрий. Правда, дивує, чому перекладачка І. Славінська подає п’єсу Йонеско як «Лиса співачка», хоча прийнятнішим є «Голомоза співачка». Також маємо й коректорські недогляди, деякі часом видаються вельми потішними («шоб віддаватися справі…», С. 33) тощо.

Дмитро Дроздовський