Бікіні, мотузки та псих із камерою

Паттерсон Дж., Паетро М. Бікіні. – Х. : «Клуб сімейного дозвілля», – 253 с.

Знаєте, я дуже люблю писати схвальні рецензії. Бо коли книга сподобалася, ти ніколи не пошкодуєш витраченого на неї часу і залюбки поділишся з людьми, чим вона тебе зачепила, чому її варто прочитати. Та цього разу хвалити, на жаль, не хочеться.

Творчість майстра трилерів Джеймса Паттерсона для мене не є чимось новим, оскільки деякі його твори, наприклад, «Цілуй дівчаток» або «І прийшов павук» справили на мене дійсно велике враження. Новий роман «Бікіні», написаний метром у співавторстві з Максином Паетро, одразу притягує погляд стильною обкладинкою із інтригуючою фразою «Сповідь страху та бажання…» та схвальними відгуками шанованих американських видань на її звороті. Отже, беру чашку кави, зручно вмощуюсь на дивані і готуюся поринути у світ якісного трилеру, що лоскоче нерви та змушує затамувати подих.

Розчарування приходить майже одразу. Усе якось не так, як, здається, має бути у трилері. Буває, що дивишся фільм жахів, і майже з самого початку розумієш, що, швидше за все, знімали усе це любителі, актори грають непрофесійно і просто відразливо, а замість того, щоб їм співчувати чи перейматися їхніми долями, хочеться клацнути пультом і припинити цей фарс.

Щось подібне відчувається, коли читаєш «Бікіні». Сюжет не захоплює, образи недостатньо розкриті, виникає враження, що книгу писали нашвидкуруч, щоб під тиском видавців випустити у світ масовий черговий «бестселер». Взагалі, іноді здається, що це не книга, а швидше сценарій, який готували для фільму. Можливо, фільм вийшов би непоганий, та коли читаєш книгу, хочеться отримати від неї максимум – зрозуміти характери персонажів, мотиви, якими вони керуються, хочеться збирати кожний образ як намисто, нанизуючи на нитку намистину за намистиною – які у головного персонажа звички, що він любить, а що ні, про що думає, як ставиться до тих чи інших ситуацій… Натомість отримуємо трохи нуднувате чтиво, що нагадує суміш дешевих трилерів та ідей із славнозвісного фільму «Хостел». У вчинках персонажів дуже часто відсутня взагалі будь-яка логіка, і це трохи дратує – навіть тоді, коли ситуація мала б викликати абсолютно інші емоції – наприклад, співчуття до жертви.

Головний персонаж, Бен Гокінс – колишній поліцейський, який перекваліфікувався у журналіста через негаразди з колегами. Саме його обирає псих-маніяк як автора для написання своєї біографії. Псих прагне слави, а Бен хоче лишитися живим – тож співпраця таки починається. Та навіть у цій сюжетній лінії бракує якоїсь напруги, що є характерною для трилера, емоцій персонажа, який намагається по-своєму протистояти маніякові, і деталей, деталей, деталей… До речі, розслідування вбивств, як такого, немає, і це трохи засмучує, бо детективні нотки могли б непогано розбавити сухуватий і надто стислий сюжет. Розв’язка ж видається надто різкою, знову ж таки, без особливого саспенсу, але з певною багатозначністю. Певно, варто чекати літературного сиквелу, але, чесно кажучи, ця ідея геть не збуджує уяву.

Що ж, навіть відомі автори трилерів можуть сісти у калюжу. Але всі ми чудово розуміємо, що намагаючись бути об’єктивними, ми все одно суб’єктивні, тож враження від цієї книги можуть бути різними. Однак для мене «Бікіні» не стала книгою, яку б я порадила прочитати друзям. Краще витратити час на щось інше або звернути увагу на ранню творчість Джеймса Паттерсона, бо в нього справді є трилери, варті уваги.

Віра Наливана