Пригоди фінки у Задзеркаллі

Лаурен Анна-Лєна. У них щось негаразд з головою, у тих росіян. – Л.: Піраміда, 2011. – 128 с.

Сюжет про те, як дівчинка потрапляє у таємничу країну, що знаходиться за дзеркалом і у якій все навпаки, використовувався у книжка та кіно вже неодноразово. Але фінська журналістка, приїхавши до Росії, щоб висвітлювати тамтешні події, потрапила у Задзеркалля вже насправді. Бо фінські та російські реалії, фінські та російські звички та правила, фінські та російські люди схожі приблизно так, як наша і казкова реальності.

Однак описуючи «задзеркальну» російську реальність, авторка не вдається до казкових жанрів. Це – есеї, може, навіть статті для фінських журналів, у яких вона розглядає питання, важливі для розуміння «таємничої російської душі». Наприклад, чому росіяни так бурхливо святкують Перемогу, чому вони не люблять демократії, чому існують у паралельних реальностях, що таке горілка у російському суспільстві, як сприймати російський колективізм тощо. Отже, погляд фінки на росіян – здавалося б, що тут цікавого для українців? Але книжка читається з великим задоволенням і дозволяє нам розібратися в собі. Які риси у нашому характері є питомо українськими, а які сформувалися під впливом з півночі. З чим варто боротися, а що плекати. І врешті-решт чому Україна – не Росія.

Люди, які продають квартиру, щоб відсвяткувати весілля, які на останні гроші купують розкішний мобільник – хіба їх немає в Україні? Звісно, у нас це не пошесть, але трапляється. І хамство у магазинах та ресторанах трапляється – звісно, не так часто, як у Москві. Не кажучи вже про корупцію та правовий нігілізм.

Отже, читання цієї книжки – це частково і погляд у дзеркало. Воно дає змогу замислитися і зробити висновки. Ми не погодимося з авторкою, коли вона дивується манері росіянок підкреслювати свою жіночність – адже українки у цьому сенсі ніяк не поступаються північним сусідкам, і вже точно не хочуть бути схожими на фінок, позбавлених зовнішніх ознак статі. Зате погодимося з висновком, що спілкування за чаркою ліпше за фінський індивідуальний алкоголізм.

До речі, тема алкоголю є дуже актуальною для авторки – судячи зі всього, у країні Суомі ця проблема стоїть досить гостро. А проте коли вона говорить, що росіяни на відміну від фінів ніколи не б’ються, напившись горілки, і що їхня молодь після пиятики не бешкетує, а культурно відпочиває на лавочках, ми зовсім не повіримо. І спишемо цю помилку на те, що пані Лаурен жила у центрі Москви і спілкувалася переважно з інтелігенцією. Звідси й похибка сприйняття.

Окрему пікантність книжці додає той факт, що Фінляндія колись входила до складу Російської імперії, і фіни на генетичному рівні пам’ятають ті часи. Минуло якихось сто років – а як все змінилося.

Ну а наостанок не втримаюся, щоб не процитувати уривок, у якому йдеться про московське телебачення.

«Головне в дебатах – говорити всім разом, нікого не слухаючи, й перекричати співрозмовників. Нічого особистого! Просто росіяни мають іншу культуру дебатів, аніж ми. Тому, хто не наважується перервати оратора чи говорити хором разом з ним, не дадуть прийти до слова… Сам ведучий з неприхованим задоволенням уриває своїх гостей короткими лекціями на тему, що ВІН думає з приводу проблеми, яка обговорюється. Для мене незбагненно, навіщо ведучий програми краде час запрошених людей, щоб розпатякувати про те, у чому експерт не він, а його гості. Мені це незрозуміло, але що з мене взяти – я ж тупа фінка…»

Впізнаєте?

Принагідно хочу висловити побажання видавництву – будьте уважніші до редакції, особливо коли йдеться про переклад. Іноді речення збудовано так, що їх треба читати двічі, щоб вірно зрозуміти акценти. Ну а коли в тексті вживається слово «свита» не у сенсі одягу, а замість слова «почет», або ж коли російського політика Тимура Гайдара уперто називають Гайдаєм, це вже точно нікуди не годиться.

Однак щоб завершити на позитивній ноті, бо книжка є дуже позитивною, дозволю собі ще одну невеличку цитату, яку можна було б сміливо винести на обкладинку:

«Горілка – невід’ємна частина російської культури. Якщо вживати її помірно, вона стає своєрідним культуртреґером».

Отже, за культуру!

Олекса Вертипорох

Придбати цю книгу можна тут.