Таємниці гір та людських душ

Ірися Ликович. Татцельвурм[1]. Тірольська історія. – К.: Нора-друк, 2011. – 175 с.

Бувають книжки, про які після прочитання не можеш говорити. І не тому, що не сподобалися. Просто не можеш протистояти бажанню побути з прочитаним наодинці. Покрутити його в собі, роздивляючись, усвідомлюючи, чи дослухаючись до тих відголосків у тобі, які породило описане автором. Таке враження на мене справив роман Ірисі Ликович «Татцельвурм. Тірольська історія».

І не дивно було б, якби то був твір зрілого, увінчаного життєвим досвідом, всіма шанованого письменника, майстра гри на струнах читацької душі та ворушіння його мізків. Але враження, подібне до того, яке я мала колись від «Солодкої Дарусі» Марії Матіос, справив на мене твір молодої авторки, безжурна голлівудська посмішка якої прикрашає обкладинку.

Родом із Закарпаття, випускниця Ужгородського Національного університету, Ірися Ликович мешкає зараз у Відні, вивчає в університеті германістику, славістику, а також груповий психоаналіз. Як показує текст роману, і з відчуттям гармонії мови, і з розумінням духовної складової українців та мешканців тірольських Альп у автора все ОК. А що вже до глибин психоаналізу, яких сягає вона у своєму творі, препаруючи руками героїні її власну душу, то не кожен з сучасних «дорослих» авторів може до того рівнятися. Тож, більше не будемо про вік автора, поговорімо про роман та його героїню.

Не надто симпатична читачеві сільська дівчина Олена виринає зі спогадів Олени-жінки, вже битої життям, котра безжально копирсається в собі, «карпатській корові», шмагаючи себе і шукаючи пояснень своєї неприхованої нелюбові до чоловіка та навіть до рідної дитини, яких уже не повернути. Через шість років після смертоносної снігової лавини вона повертається в Тірольські Альпи, щоб дожити там свої вже пораховані наперед дні. Але, як виявилося, насправді героїня прагне віднайти любов у собі до того, кому вона вкрай потрібна, а може, ще й відчути його рух назустріч. А також – любов до себе. Як бонус.

Ця невесела, не розважальна історія, без сумніву, буде цікава жінкам, але й чоловіків не залишить байдужими. Ця книжка не з тих, які можна почитувати мимохідь у черзі чи у транспорті. Бо ви ризикуєте проїхати свою зупинку. Тому що, коли заходите в цю книжку, «двері зачиняються». Адже там сплітаються і карпатський побут, і легенди вкрай віддалених альпійських селищ, і брутальний натуралізм, і чужинські традиції та забобони, і діти, виховані тваринами, і нетипово-типова українсько-жіноча доля, і висока пронизлива жага життя, яке ти вже встиг зненавидіти.

Переказувати роман не варто. Його варто прочитати. Неспішно. Терпляче. Вдумливо.

Потім побути якийсь час із ним наодинці.

А потім ще раз здивовано придивитися до усміхненої дівчини на останній сторінці обкладинки – невже то направду в її душі визрів такий плід?

[1] Татцельвурм (нім. Tatzelwurm, від німецького Tatze – Лапа, і Wurm – Хробак, тобто Черв\’як з ніжками), – міфічна істота, різновид дракона, що живе, за переказами, в Альпійському регіоні та прилеглих до нього країнах.

 

Міла Іванцова, для «ДЧ»