Як полюбити місто – своє та чуже

Грабар Сергій. Метаморфози. – К..: Грані-Т, 2010. – 120 с.

Чи знаєте ви Київ? Ні, ви не знаєте Києва. Принаймні так, як знає його Сергій Грабар.

Чи любите ви Київ? Певно, що любите. Але чи можна любити те, чого не знаєш?

Саме пізнанню міста, його таємниць та героїв, його філософії та гармонії присвячена книжка «Метаморфози».

Що там гріха таїти – провінційний дух, що міцно закріпився у Києві під час царювання тут російської та комуністичної імперій, ще остаточно не розвіявся. Але йому недовго залишилося, якщо ми з вами будемо вивчати історію української столиці і дізнаватися про нього все більше і більше. Наприклад, про той факт, що великий святий норвезького народу Олаф саме в Києві набирався святості, що п’ять майбутніх королів Норвегії жили при Київському дворі. Або про те, що Лавра є найдавнішим монастирем Європи. Нам належить з’ясувати, куди веде відрізок лаврських печер довжиною 76 метрів над поховання Нестора Літописця, звідки взялися написи на стінах давньовірменською мовою, хто насправді лежить у труні Іллі Муромця і безліч інших таємниць, що їх ховає київська земля.

«Метаморфози» – це не путівник і не історична праця. Це збірка есеїв, у яких Київські історії подаються через авторське бачення, а найбільш цікавим постатям навіть присвячено невеличкі оповідання. Не тільки Лаврі – ви довідаєтеся, чому Труханів острів зветься Трухановим, чому солдати Петра І руйнували наші церкви, звідки у Володимирському соборі взялися мощі святої Варвари, і чи це не фальшивка, куди ділася голова від пам’ятника княгині Ользі на Михайлівській площі, як шість разів переназивали вулицю Олеся Гончара тощо.

Але головне навіть не у фактах, що ними оперує Сергій Грабар із кваліфікацією справжнього науковця. Головне, що ці факти переломлюються через авторську емоцію, через нездоланну любов до рідного міста і вміння цінувати кожен камінчик його бруківки, кожну цеглину у стіні.

Адже Київ – це Київ, без перебільшення унікальне місто у світі.

Друга частина книжки присвячена поїздкам автора у досить нетипові, як на українського мандрівника країни – Північний Кіпр та Азербайджан. Проте автор і не є типовим туристом. До Фамагусти та Баку він вирушає із творчою місією – представляти українську поезію на міжнародному фестивалі та засновувати літературне об’єднання країн ГУАМ.

Екзотичні місця, цікаві люди, унікальна місцева кухня – коли читаєш ці описи, починаєш заздрити вмінню автора закохуватися у нові краї, у місцеву культуру, у давню історію.

І мимоволі ловиш себе на думці – от якби усі навчилися так, щоб і чуже поважати, і своє любити. Бо нас, людей, що постраждали від радянської ідеології, часто кидає у крайнощі, ми не вміємо помічати важливих дрібниць і цінувати те, що маємо.

Отже я рекомендую цю книжку тим, хто хоче навчитися саме цьому – жити у злагоді із собою, своєю землею та історією, у злагоді з чужими культурами та людьми. Бо врешті-решт у нас немає іншого виходу.

Олекса Вертипорох