Стій, павучихо!

Юрій Сорока. Арахнофобія: роман. – Х. : Фоліо, 2010. – 251 с.

Шановні чоловіки, не варто забувати про те, що у стосунках з жінками обачність ніколи не буває зайвою! Отож, спробуйте поглянути на вашу другу половинку неупередженим, незакоханим, незамилуваним поглядом і запитайте себе: чи добре ви знаєте цю жінку? Навряд чи знайдете на це запитання однозначну відповідь. Справжня суть жінки, навіть так званої «тихої води», найчастіше приховується за сімома замками, і знадобиться не один рік, аби підібрати до того замка ключ, відімкнути його і… несподівано вмерти. Або жити зі страхом перед такими жінками й намаганням обминути їх за будь-яку ціну. Такими жінками – як Барбара Красовська, героїня роману Юрія Сороки «Арахнофобія».

Сюжет цього детективу дехто критикує за передбачуваність. Однак, заперечуючи цю думку, варто наголосити на багатовимірності втілення авторського задуму, який читається вже у назві роману. Значення слова «арахнофобія», найперше, як медичного терміну (боязнь павукоподібних), розширюється автором до меж суперечностей людської особистості: викривлення розуміння власних потреб, життєвих принципів та загальнолюдських цінностей, де не існує грані переходу між категоріями «добро-зло», де є лише власна встановлена жорстока межа і власна правда. Егоїстично-жахлива та нищівна.

Історія Ярослава Савицького, львівського приватного детектива, який пройшов крізь випробування чеченської війни, розпочинається зі знайомства з журналісткою Наталею Кондратюк у рейсовому автобусі «Неоплан», який прямує з Варшави до Львова. Після випадкового знайомства, унаслідок якого зародилися ніжні почуття, дівчина на певний час зникає з життя Ярослава. Вони зустрінуться знову наприкінці роману, аби ніколи більше не розлучатися, але до того часу на детектива чекає справжній вир подій, пов’язаних із розслідуванням загадкового зникнення, а потім, як виявиться, вбивства відомого бізнесмена. І розслідувати цю справу нашого героя просить убита горем вдова Барбара Красовська.

Це розслідування, пазл якого складається протягом трьох тижнів переважно у Варшаві, стало важким і небезпечним, повним погонь та стрілянини, що притамані будь-якому детективному роману. Цей клубок небезпечних пригод веде Ярослава Савицького туди, звідки він почав цю справу, а саме до загадкової полячки пані Барбари Красовської на рахунку, чи то пак, совісті якої виявиться тринадцять убитих чоловіків, яких «чорна вдова» труїла за допомогою алдріна – отрути, що є похідною звичайного нафталіну. Одразу після одруження з Красовською усі її чоловіки страхували своє життя на чималеньку суму грошей. І, як виявляється, «є люди згодні заплатити за смерть»…

Кривавий шлях злодійки завершиться очікувано. Передбачений фінал: павучиху впіймали та покарали, а за тим не забарився й хепі-енд. Однак, цінність «Арахнофобії» можна вбачати у композиційній та моральній площинах. Перша – це легкий невимушений захопливий виклад, коли на першій сторінці разом із героями роману прочиняєш двері в інший світ, на певний час розчиняєшся у ньому, стаючи свідком цікавих подій. А на останній – разом з ними зачиняєш ті двері і, перевівши подих, радієш щасливому завершенню подій.

Друга – у тому, що роман вчить нас бачити і вирізняти справжню «павучу» людську сутність, осягнути її неприкриту жорстокість, а також застерігає, найперше, вас, чоловіки, бути обачними, аби не потрапляли у лапи чорних вдів, які ходять зовсім поруч і вичікують зручного моменту, коли б обплутати павутиною чергову жертву.

 

Тетяна Землякова