Кохання, смерть і знову секс

Олесь Ільченко. Моя кохана К’яра. К. : Грані-Т, 2011.

Український читач (пересічний чи літкритик) не готовий сприймати ні Лотреамона із його зґвалтованим хорошим хлопчиком, ні натуралістичного де Сада із постійними сексуальними збоченнями, ні філософічно-порнографічного Батая. Читацька публіка України в аксіологічному (по-просту – ціннісному) сенсі є досить неспокушеною, тому «Моя кохана К’яра» Олеся Ільченка несправедливо отримала дещо несхвальні відгуки. Усе через те, що твір балансує на одній із меж дозволеного і належить до так званої «забороненої» літератури, яку в пристойному товаристві читати не радять. «Чорний» (чорнушний) список української літератури доволі короткий і «Моя кохана К’яра» посідає в ньому одну з перших позицій.

Книгу Олеся Ільченка, універсального письменника (він пише як поезію, так і прозу для дітей, підлітків та дорослих), можна було б назвати черговим «київським текстом» в українській літературі, якби не тематика, що забирає на себе всю увагу. У тексті йдеться про некрофілію у найпростішому її прояві, я би сказала – гетеросексуальну некрофілію. За жанровими ознаками – це еротична повість, хоча в анотації йдеться про жанр роману.

Головний герой, від імені якого ведеться оповідь, займається різними махінаціями у сфері постачання медичного обладнання, раптом із першого погляду закохується в К’яру (названу так на честь акторки К’яри Мастрояні). Іде знайомитися з батьком, та у той самий вечір дівчину вбивають гопніки. Забальзамувати К’яру нашого героя надихають працівники моргу, але сам заклад для зберігання і дослідження трупів більше скидається на будинок розпусти, ніж на медичну установу. Щоб К’ярі не робили розтину, її батько дає кому треба хабара (хоч це не допомагає). Треба зауважити, що цей його вчинок насправді виглядає зовсім невмотивованим та викликає певні підозри спершу до батька, а коли вони не справджуються – до автора. Хочеться пояснень.

Тож, тіло героїні лежить у холодильнику моргу забальзамоване, еластичність тканин підтримується прогресивними медикаментами за грубі гроші, які дає, звичайно, наш закоханий. І принц, що працював на престижній фірмі, припиняє бути принцем, бо влаштовується санітаром у морг, щоб займатися сексом зі своєю «сплячою красунею». До речі, на думку відомого психоаналітика Еріха Фромма, причиною некрофілії може стати гнітюча безрадісна сімейна атмосфера, але у тексті єдиний натяк на некрофільські марення – це сни про мумію в ліжку.

Цікавими є читацькі уподобання героїв: К’яра полюбляє читати романи Євгенії Кононенко, але чомусь їх не цитує (а так би цього хотілося!), а її коханий незадоволений текстом, який уважний читач швидко ідентифікує – це цитата з «Міста з химерами» самого Ільченка. Ця гра з текстами – комплімент читачеві, який уже встиг прочитати роман про архітектора Городецького.

Проте «Моя кохана К’яра» – текст цілком реалістичний, без жодних міфологізувань та впадань у фентезі. Читається швидко і страшно. Читання цього тексту здатне сублімувати некрофільські фантазії, якщо читач їх має. Скажу більше, якби Гітлер (який – запевняє Фромм – мав клінічний випадок некрофілії) прочитав подібний текст, можливо він не став би тим самим Гітлером. Некрофіли сублімують в інший спосіб, окрім читання, наприклад малюють оголених жінок, а потім відривають намальовані частини тіла, адже потяг до розчленування є симптомом некрофілії (знову Фромм). Таких деталей у тексті, на жаль, немає. Тож, хворобливість героя, яка виражається виключно снами, взагалі може бути поставлена під сумнів фахівцями..

«Моя кохана К’яра», безперечно, має історичну вагу – адже усі українські автори, що надалі торкатимуться цієї теми, будуть завжди продовжувачами Олеся Ільченка. Окрім того, книжка потрапляє в письмову традицію текстів про некрофілію, починаючи з самого Геродота, який згадував про факти некрофілії, вчинені бальзамувальниками у Давньому Єгипті, і закінчуючи… Певно, що не Ільченком.

Любов Якимчук