Час дрозофіли

Дністровий А. Дрозофіла над томом Канта. Л. : ЛА «Піраміда», 2010. 148 с.

В анотації до нового роману Анатолія Дністрового з символічною назвою «Дрозофіла над томом Канта» зазначено, що це твір «про українського інтелектуала, який перебуває у стані ненародження, стані, коли не знає, заради чого жити, і пливе за течією радості і тривоги, любові і відчаю». Дозволю собі не погодитися з такою дефініцією, яка, на мою думку, звужує філософську проблематику тексту. Роман, наважуся припустити, є таким самим означенням сучасного стану речей, умонастроїв і психології «інтелектуальної» (проте й не лише) людини, як і свого часу «На дорозі» Дж. Керуака чи «Пролітаючи над гніздом зозулі» К. Кізі. Дністровому майстерно, точно й адекватно вдалося передати психологізм доби, психологію, мотивацію, екзистенцію сучасної людини, яка працює на університетській кафедрі, психологію сучасної молоді: від гопників у Голосіївському районі Києва (роман цілковито урбаністичний) до напомаджених ґламурних студенток правничих чи інших факультетів столичних університетів. Ким усе ж таки є головний герой?

Це людина, яка не може відчути насолоди від життя (і не має «воління» за Шопенґауером). Вона не отримує радості від самого моменту існування, яке перетворюється на потік днів, без мети і психологічної наповненості. Все, з чим має справу людина, ефемерне, подібне до симулякру. Герой – викладач філософії, людина заглиблена в рефлексії, яка розуміє, що ніколи не зможе досягти тих вершин, яких досяг Кант чи будь-який інший філософ. В одній із розмов зі студентами у провінційному коледжі герой зізнається, що сьогодні у світі немає філософів. І це абсолютна правда. Філософії як дисципліни «строгого розуму», споглядання, пізнання істини не існує, викладачі філософії бабраються в архаїчних текстах предтеч, проте нині філософія перетворилася на атавізм. Зрештою, розмірковує герой, чи має філософія викладатися в університетах, оскільки вона шкодить сучасній людині? Молодь прагне бути прагматичною, вбачати в усьому зиск, бути мобільною, енергійною, життєрадісною. Світ ворожий до філософії апріорі.

А філософ завжди заглиблений у себе, він прагне розібратися в собі за крок до смерті, він постійно відчуває на собі подих Танатосу. Філософ не може жити в наш час, його б переїхав каток цинічного прагматизму. Головний герой карається й тоді, коли йому дають завдання написати навчальну брошуру про Еммануїла Канта. Але як можна написати про цього велета, який лише одного разу дозволив собі вельми делікатну дискусію з «популярним» на той час у салонної публіки Сведенборгом? Усе, написане про Канта сьогодні у формі брошури, – жалюгідна копія, ерзац. Лише невіглас, «вискочка» може взятися за створення такої брошури. А головний герой відмовляється бути вискочкою (а проте, відмовляється створювати будь-що, розуміючи недосконалість усього, що нині суще). Разом із тим, він якоюсь мірою приймає закони сучасного аморального світу. Часом не вельми педагогічно поводиться зі своїми студентками, картаючи себе, він наважується набрати номер однієї з них і прийти в її помешкання, приймаючи її пестощі. Герой не видається також і аскетом, він спалює інколи час у зустрічах зі своїми колегами, випиваючи чарчину «філіжанку» портвейну або пива. Проте він так само переконаний, що всі його колеги мають маніякальний синдром, вони хочуть розповісти про те, що нікого не цікавить. Зрештою, те, що говорить герой, також не цікавить інших. Простір «Дрозофіли…» – антикомунікативний, у ньому немає соціальної чи іншої комунікації, він засвідчує колосальну атомарність і відчужену самотність сучасної людини, яка, проте, вже не може жити інакше.

Стосунки з протилежною статтю для героя – травматичні, він не вміє кохати. Те, що відчуває головний герой до Олі, – дивне відчуття на межі приязні, бажання отримати сексуальне задоволення, остраху, з яким він має боротися, аби не впасти в іще більшу депресію. Проте герой А. Дністрового чимось подібний до доктора Серафікуса В. Домонтовича. Це напівтілесна істота, в якій є рефлексія, проте все в ній породжується з пилюки. Зрештою, образ дрозофіли – це метафора сучасної людини. Все тепер породжується з пилюки, бруду, все не має онтологічної, епістемологічної чи будь-якої ще «ічної» сутності. Час дрозофіл – це епоха ХХІ століття, доби, коли людина поряд із Богом може відчувати значно більшу самотність і полишеність, ніж людина, яка покинула Бога.

Дмитро Дроздовський

 

Придбати книгу можна тут.