Про лапи, вуха і хвіст вкупі з людським інтелектом

Катерина Булах. День кота. – К. : Грані-Т, 2011. – 104 с.


 

 

Людина може досягти всього, чого забажає, самою лише силою переконання – стверджує у своїй повісті «День кота» Катерина Булах. Художній твір з серії «Сучасна дитяча проза» вийшов нещодавно у видавництві «Грані-Т».

 

Простий, динамічний сюжет твору відразу привертає увагу читача до пригод двох дівчат – Насті й Кароліни, яким під час літніх канікул забажалося… стати кішками. Хіба складно перетворитися на кішок? Як виявилося, досить просто – достатньо заплющити очі, «увімкнути» уяву й залучити «силу бажання». Принаймні персонажам Катерини Булах це вдалося, хоча й з третього разу.

Отож, дві подруги-кішки – чорна Настя і біла Кароліна – гуляють містом, знайомляться з іншими котами. Жодних котячих звичок чи поведінкових рис у цій повісті шукати не варто. Адже коти Катерини Булах – це ті самі люди: вони мислять, як люди, розмовляють людськими «стандартами» і світогляд виявляють цілком людський.

 

Межі між котячим і людським світом настільки «розмиті», що головна героїня повісті, Настя, перебуваючи у котячій подобі, мало не закохується в нового друга – рудого зеленоокого кота Тимка. Є тут і справжні проблеми, що починаються після того, як троє дівчат, сестри-трійнята, поцупили посеред вулиці Настину подругу – білосніжну кішку Кароліну. Настя вирушає на пошуки й допомагають їй у цьому нові чотириногі друзі.

 

Твір має насамперед розважальний характер. Хоча автор і намагається викрити низьку культуру й недолугість людей, проте робить це не надто переконливо. Це більше скидається на констатацію факту, а не проблему: «…по дорозі ми досхочу розважалися тим, що перекладали нашим чотирилапим друзям усі розмови стрічних людей. Розмови були найрізноманітніші – від лайок до ніжних освідчень у коханні, – щоправда, до нашого сорому за рід людський, лайок було набагато більше».

 

Хоча подекуди йдеться навіть про жорстоке поводження з тваринами, сказано про це досить побіжно, мимохідь. Скажімо, має за що ображатися на людей вуличний кіт Теодор:

– Хто ж це тобі вуса підстриг і по вухах настріляв? – співчутливо спитала я.

Котисько розпирхався ще голосніше, й шерсть на його спині стала дибки – мабуть, від «приємних» спогадів.

– Звісно хто – вони! Люди! Малолітки – найнебезпечніша порода. Та й коли виростають, не набагато кращі.

 

А «сіамська красуня Сюзанна» втекла від злої і жорстокої господині, яка «постійно товкла її капцями, а то й чимось важчим».

 

Трапляються у творі й позитивні персонажі серед людей, як, наприклад, жінка-котолюбка, яка назбирала у своїй маленькій квартирі з десяток бездомних котів. Проте більшість людей зображено з легкою іронією, а подекуди комічно. Скажімо, опис однієї зі «старих меґер», яка ладна була «розтерзати» дітей і котів через витоптану квіткову клумбу, важко читати без сміху: «Наді мною нависла велетенська, як здалося, старушенція у квітчастій хустці, по-піратському зсунутій набік. До неї бігла ще одна – на противагу першій, худа й рухлива, – войовничо розмахуючи віником».

 

Котяче суспільство, на відміну від людського, письменниця зображує значно благороднішим і навіть розумнішим. Скажімо, усі коти погоджуються допомогти Насті шукати подругу, навіть коли довідуються, що вона – людина. Крім того, майже всі коти засуджують кокетку Мімі, яка час від часу тікає з дому, щоб змусити господарів хвилюватися: «Чимало котів не надто любили людей, але вони мали на те, свої причини. Проте навмисне робити людям капості – тим більше, ні за що – вважалося тут поганим тоном».

 

Хто б не хотів поспілкуватися з власним котом? Героїні повісті Насті з цим пощастило. Її кіт Кузьма не лише поцупив для зголоднілої господині шматок м’яса з кухні, а й «відвісив» дівчині чимало компліментів, чим приємно її здивував, бо насправді «ніколи не знаєш, що думає про тебе твій власний кіт, і чи думає взагалі».

 

А наступні рядки, певно, «найліричніші» у творі:

«Я знову подивилася на Кузьму, і в душі раптом щось ворухнулося. Чомусь згадалося, як я під дощем вперше несла його додому – маленький сіро-білий клубочок, якого я знайшла біля підвалу незнайомого будинку. Він тоді тихо, безпорадно пищав у мене на руках, і мені навіть на думку не спадало, що він може мати якісь власні погляди на життя».

Отож, якщо ваша дитина після прочитання книжки почне шукати у домашнього кота ознаки інтелекту – це нормально, поясніть їй, що він у котів і справді є. Щоправда, свій, котячий.

Наостанок можна лише додати: якщо твір видасться занадто простим – без гострих конфліктів, вражаючих сюжетних перипетій, інтриг – не забувайте, що він призначений для молодшого та середнього шкільного віку.

«День кота» відзначений другою премією Всеукраїнського конкурсу на найкращі прозові твори для дітей «Золотий лелека». Хоча останнє слово щодо того, чого вартий твір, скаже, звісно, читач. Це дебютна повість письменниці. Отож, як то кажуть, в добру путь!

Людмила Сайко

Придбати книгу Катерини Булах  «День кота»в інтернет-магазині ВсіКниги.