Сповідь української «маке іну» («собака, що програв» – з японської)

Ольга Хоменко. KTLS. Японська історія: роман. – Харків: Фоліо, 2010. – 282 с. – (Серія «Графіті»).

«KyivTokyoLoveStory». Коли читаєш ці слова – розшифровану абревіатуру з назви роману української письменниці Ольги Хоменко, – очікуєш прочитати на сторінках книги банальну любовну історію з безліччю сопливих романтичних моментів, гострих інтриг та, звісно, з хеппі-ендом. Словом, налаштовуєшся на звичайне «мило». Та де там! Уже з перших сторінок книги ти нутром відчуваєш – щось тут не так…

Починається книга не з зав’язування стосунків, а з їх розриву, із шматування того, що раніше було Коханням. Спершу це не дивує: мовляв, що ж тут незрозумілого – тепер на особистому фронті головної героїні має вигулькнути нова велика любов. Проте сторінка за сторінкою Аліна – вона ж Аріна-чян – молода українська жінка, яка навчається у Японії і мріє здобути там статус доктора філософії, – борсається у своєму душевному смуткові і ніяк не може з нього вирватися.

Дівчина згадує. Спогади про те, як усе починалося: як вони з Матвієм познайомилися, як він боровся за її любов, як вони одружилися й переїхали до Японії, як він покинув її саму, тому що його Мрія стала Реальністю. Спогади про його та її батьків, про бабусь і дідусів, про родичів та друзів – про всіх тих, чиї життєві історії дійняли Аліну до живого й чогось навчили її. Спогади про дитинство, про юність, про подорослішання, яке, може, іще й не настало. Спогади про чоловіків, які були в Аліниному житті та через яких дівчина почувалася спустошеною: «Я, зі своєю сентиментальністю, закохувалась у чоловіків без душі. Із мене перли емоції, почуття, а я неначе намагалася вкласти душу в тих, у кого її не було… Тим часом я втрачала себе». Так, спогадів головної героїні у книзі вдосталь, проте подаються вони не суцільно, а фрагментами – ніби між іншим, поміж усього того, що відбувається з Аліною у реальному часі.

Дівчина аналізує. Вона намагається знайти відповіді на складні запитання, відшукати слова, які б пояснили її внутрішній стан, зрозуміти, чому її щастя та кохання були приречені на загибель. Аліна відчуває, як на неї навалюється важкий статус «маке іну» – так у Японії називають тридцятилітніх жінок без сім’ї та дітей, – і намагається переключитися на щось інше або на когось іншого, адже, як зауважує один із Аліниних друзів, «у цьому морі багато риби». Проте це виявляється не так просто. «Риба, яку я любила, здохла», – з гіркотою каже дівчина й присягається, що вона просто вимкне свої емоції, холоднокровно розріже ножем наступні місяці на маленькі шматочки й потихеньку з’їсть їх усі.

Дівчина робить висновки. Вона знаходить у собі сили й мужність жити далі, залишаючи позаду і старі, і нові проблеми та негаразди. Вона споглядає навколишній світ і розуміє, що нічого не змінилося. І її любов – певно, найважливіша з-поміж усіх любовей, про які розповідається у книзі, – любов до двох міст, які в Аліниному світогляді поєдналися в єдине ціле, залишається з нею навіки: «Все-таки місто Токіокиїв [чи Києвотокіо] існує, і не тільки в твоїй голові, і воно нероздільне, і нерозлучне, як ти сама, як твоє власне Я».

Книга Ольги Хоменко, попри деякі недопрацьовані моменти – як-от наявність у тексті великої кількості калькованих з російської мови виразів та розмитий і не надто вдалий фінал, – безумовно, заслуговує на жіночу увагу. Історії про різноманітні людські долі, цікаві оповіді про особливості японського життя та світогляду і, головне, неймовірні гострота, проникливість, влучність, із якими авторка роману аналізує різні типи людських стосунків, – усе це здатне дістатися до самого серця будь-якої жінки. А також, що цікаво, кожна представниця жіночої статі неодмінно знайде у книзі кілька «своїх» сторінок – дуже близьких, дуже важливих, дуже проникливих – таких, які захочеться перечитувати знову і знову.

Жанна Капшук