Грушевський нервово курить або Історія без брому

Олександр Палій «Історія України» – К: Стилос, 2010. – 580 с.

Написати книжку під назвою «Історія України» для історика – все одно, що «Кобзар» для літератора. Бо це – заявка на «вищу лігу», на те, щоб твоє ім’я стояло в одному ряду з Грушевським, Аркасом, Яворницьким та іншими безсмертними вітчизняної науки. А для цього окрім фахової підготовки треба мати великі амбіції та достатньо зухвальства – втім, Олександрові Палію останніх двох якостей не доводиться позичати. Великий досвід публіциста, завсідника теле- та радіоефірів підбурює ставити собі масштабні задачі, а молодий вік живить впевненість у власних силах.

– Навіщо нам іще одна «Історія України»? – запитає прискіпливий читач.

– Скільки можна переписувати історію? – приєднається читач скептичний.

А я лише скромно зауважу у відповідь:

– А хіба у нас є що переписувати? Хіба є книга, яка зібрала воєдино історію українських земель та українських людей із кам’яної доби до кінця ХХ сторіччя? Коли хтось знає таку – несіть її сюди терміново. Шкільні підручники не зараховуються через цілком зрозумілі причини.

Отже маємо чи не першу у ХХІ сторіччі спробу осягнути розумом і з’єднати воєдино усі часи, усі народи, усі війни, перемоги, поразки, держави, культурні та соціальні процеси, що мали відношення до нашої землі.

Зізнаюся щиро – в моїй уяві історія України має клаптиковий характер як у часі: Київська Русь, потім Січ, Хмельниччина, Шевченко і одразу УНР, УРСР, Україна, так і у просторі: Галичина, Слобожанщина, Київ, Крим, Буковина ніяк не можуть зв’язатися  в одне ціле.

І мабуть, не в мене одного – адже саме цим, «зшиттям клаптиків» у суцільне полотно та заповненням лакун займається автор на 580-ти сторінках. Скіфи, сармати, греки, слов’яни – усі народи, що долили своєї крові та додали звичаю до казана, в якому варився український народ, припиняють бути ілюстрацією до світової історії, перетворюючись на галерею предків, і читач починає розуміти, чому козаки часто іменували себе сарматами, або ж чому скіфські традиції й досі живуть на півдні нашої країни.

Треба зауважити, що книжка Палія не має відношення до творів на кшталт біликівського «Меча Арея» чи навіть канигінського «Шляху аріїв». Це – серйозна наукова праця, хоч і викладена вона доступною мовою і має статус «посібника».

Окрема подяка автору за те, що нарешті включив до історії нашої країни Боспорське царство, старанно ігнороване поколіннями вітчизняних істориків.

До речі, жанр «посібника», що його обрав Палій, дозволяє йому вести розмову про дуже складні історичні питання легкою мовою, в результаті чого книжку можна читати непідготованому читачеві – достатньо тільки мати цікавість до предмету.

Проте, коли йдеться про часи відносно недавні, автору, на мій погляд бракує відстані, щоб дійти узагальнень. Так, зокрема, звичка ставити культуру на останнє місце у викладі зіграла злий жарт із ХІХ сторіччям, коли фактично весь розвиток української історії зосередився у області ідей та культурного спротиву. В результаті злегка каламутиться прозорий струмок розповіді.

А ХХ сторіччя, на мій погляд, відверто не вдалося – Олександр Палій не зміг знайти стрижня, на який нанизуються такі різні події – УНР, Голодомор, Друга світова, УПА, УРСР, дисидентство, незалежність. Тому останні розділи книжки виглядають, як перелік фактів, цікавий, але, на жаль, не більше. Особливо засмучують залишки радянських міфів про Другу світову.

Однак задля справедливості треба зауважити: стрункої картини ХХ сторіччя не вдалося поки що створити нікому – занадто мало минуло часу і занадто багато документів засекречено у колишніх радянський, а тепер російських архівах.

І попри це Олександра Палія варто привітати з успіхом, а фонд «Україна – Юнеско», що сприяв йому, із вдалим вкладенням грошей – адже «Історія України» вийшла однією з небагатьох історичних книжок, яку можна читати без брому, без примусу, а після прочитання відчути, що в голові у тебе проясняється.

Не так вже й мало, як на наш безумний час.

Олекса Вертипорох