Стаття 58 – страшніше за найстрашніше

От ви гадаєте, що всілякі хіт-паради, чарти, та топ-десятки вигадали тільки зараз, у епоху загального музичного психозу? А ще вважаєте, що винайшов усі ці рейтинги якийсь хитрун-продюсер а чи маркетолог? Мушу вас розчарувати – у теперішніх хіт-парадів були дуже серйозні попередники. Настільки серйозні, що деякі їх учасники не доживали до оприлюднення результатів.

 

Так, наприклад, ще 1939 року радянські цензори (чи як їх тоді називали, редактори) склали хіт-парад антирадянських помилок друку, які зустрічаються у пресі найчастіше. Перше місце заслужено посіло “касовий” замість “класовий”. Друге місце – “прєдатєль” (зрадник) замість “прєдсєдатєль” (голова). І третє – “істеричний” замість “історичний”. Відповідно до статті 58 пункт 10 тодішнього кримінального кодексу ці помилки оцінювалися від трьох років позбавлення волі до вищої міри пролетарської відплати, тобто розстрілу. Саме так. Ви не повірите, але колись ми не були членами Ради Європи і спокійнесенько стріляли літературних працівників за помилки друку. Золоті були часи, слово честі! Під дію статті 58 “контрреволюційна пропаганда та агітація” тоді підпадали як редактори та коректори (які й сьогодні працюють у ЗМІ), так і зниклі нині складачі, тобто люди, що складали тексти зі свинцевих літер. Гадаю, ця посада приблизно відповідає теперішній “модератор інтернет-сайту”. І коли у якій-небудь воронезькій газеті у рецензії на драму “Маскарад” ви раптом читали “вєлікосОветская чернь” замість “вєлікосвєтская”, могли бути певні – нагорода знайде свого героя.

 

 

Якби я зараз складав хіт-парад найрозповсюдженіших помилок, одне з перших місць, безперечно, посіли б тавтології. От, наприклад, дивлюся я на 5-му каналі документальний фільм про Угорщину, зроблений на “Приват-ТБ” (Харків), і чую: “Неймовірно величезні порції блюд… Самі найвіддаленіші куточки печер” та таке інше. І одразу згадується 58 стаття.

 

Сів би я отак за суддівський стіл. Адвокат мені: “Ваша честь, підсудні з Харкова, і погано знають державну мову”. А я йому: “Гаразд. А яку вони мову знають – російську? Тож перекладіть мені це російською і давайте подивимося, що вийде”. Адвокат червоніє і шановна публіка починає розуміти – справа не в російській мові, бо російською так теж не говорять. Справа в тому, що ці люди до ладу не знають жодної мови, і при цьому йдуть працювати на телебаченні. Отже, мій вирок наступний – три роки позбавлення волі з поразкою у праві працювати зі словом до кінця своїх днів.

 

Наступний, будь ласка!

 

А наступний, панове, – мій улюблений клієнт. Якщо хочете, кревний ворог – рекламіст. Речові докази – на кожній вулиці Києва та й не тільки. От, милуйтеся – так звана соціальна реклама, що закликає нас любити своїх батьків. “Нема нічого найстрашнішого в світі, ніж…” Можливо, рекламіст гадав, що ми не помітимо напису маленькими літерами, але він жорстоко помилився. Підсудний, поясніть, будь ласка, що ви мали на увазі? Найстрашнішого, ніж…? Найстрашніший – це найвищий ступінь, він не може бути перевищений. Можна сказати: страшнішого, ніж… Але коли ви вживаєте префікс най-, порівняння безглузді. Немає мудрішого за наймудрішого. І не можна бути дурнішим, ніж найдурніший. І за це вам, шановний, НАЙвища міра пролетарської… тобто, пробачте, філологічної відплати – розстріл. Враховуючи особливий цинізм скоєного – адже у рекламі йдеться про святі для кожного з нас речі.

 

Вирок оскарженню не підлягає.

 

Відкриваю очі – стою я на вулиці, а переді мною цей обридлий і неписьменний плакат. Ет, замріявся старий троль. А що поробиш – Рада Європи не дозволяє повернутися до статті 58 10 пункту. Може, це і добре, але іноді так кортить…

 

 

Щиро ваш,
Троль Кумле