Серпом по… Памуку

Мене часто звинувачують у відсутності патріотизму – мовляв, лаєш тільки українських перекладачів та редакторів, немовби вони найгірші у світі. Але ж усім нам треба підтримувати українського виробника!
І я вирішив виправитися. А оскільки вважати наших редакторів найкращими немає підстав, довелося шукати помилки у іноземних, аби довести, що наші якщо не кращі, то принаймні не гірші. Виявилося, що деякі помилки наших сусідів стали справжньою класикою і навіть увійшли до фольклору. Так, наприклад, у Сибіру досі згадують газетну публікацію про передовика-водія, який кілька років їздив без аварій та ремонтів. Стаття називалася (наводжу мовою оригіналу): “100 тысяч километров – не пердел”. При наборі помінялися місцями дві літери – Р та Е, от і вся причина.
Але навіть я не наважуся написати, що вийшло у видавців ленінградської газети “Смена”, коли в репортажі із зоокуточка набірник помилився точнісінько так само. Він у переплутав У та Х словосполученні “длинноухие зверьки”. Погодьтеся – нашим до таких висот ще тренуватися й тренуватися.
Тим більше, що помилки друку з’явилися на світ разом із друком. І започаткував їх в Україні, безперечно, першодрукар Іван Федорович. Щоправда, його помилки не були настільки яскравими. Зате англійські колеги шановного пана Івана, видаючи Біблію у 1631 році постаралися як слід – зокрема із сьомої заповіді з їхньої провини випала частка “Не” і залишилося тільки “Перелюбствуй!” Король Чарльз І наказав знищити весь наклад із гріховною помилкою, однак 11 примірників збереглися дотепер. І, судячи з поведінки окремих людей, вони користуються саме цими примірниками.
Усе це історія. Однак сучасні видавці дарують нам не меншу насолоду – треба тільки уважно читати їхні книжки. Як, наприклад, російський переклад книжки турецького письменника Органа Памука “Мене кличуть Червоний”. Так, того самого Памука, якому дали Нобелівку. Книжка цікава, історична. Читаю я її, насолоджуюся, коли раптом зупиняюся на фразі: “Він розписував яйця верблюда”. Скажу чесно – я очам своїм не повірив. Що це за варварство? Я знаю, що на Сході жінки розписують хною собі руки. Але то собі! І то руки! Верблюдів теж любили прикрашати, особливо багатії – шили їм гарні попони, прив’язували китиці, дзвіночки. Однак щоб розписувати яйця… Не чув я про такий звичай, слово честі! Ну гаразд, думаю, мабуть, тут така сама історія – набірник переплутав слова. Мабуть, там все-таки не яйця, чи то не верблюжі. Почитаю далі – з’ясую. Читаю, і за кілька сторінок зустрічаю: “подарував йому яйця верблюда”, – і знову: “верблюжі яйця”. Мамонько! Що ж це робиться! Не дарма гетьман Сагайдачний ходив на турків походом! Певно, хотів захистити тамтешніх верблюдів від знущань! Отак от читаєш художню літературу і виявляєш приховані пружини історичних подій. Треба негайно сідати за дисертацію.
Однак перед тим, як братися до історичних відкриттів, я вирішив проконсультуватися у фахівців-тюркологів – а раптом це чергова “здібна булочка”, тільки у виконанні наших північних сусідів? І як ви думаєте? Таки вгадав! Не бачити мені наукового ступеню з історії. Бо турецькою мовою “верблюд-птиця” означає просто “страус”. І насправді яйця Памука… точніше, не Памука, а верблюда… тобто не верблюда, а страуса, були справжніми писанками! Великі такі писанки малювали турки і продавали як сувеніри.
Ну, що ти будеш робити! Дарма, виходить, нервував гетьман Сагайдачний. І замість мститися туркам за знущання із верблюдів йому варто було взяти в руки серпа і за його допомогою вкоротити своїм перекладачам… Ну, ви розумієте що. Дешевше обійшлося б.
А вам, шановні мої читачі, бажаю взяти цю історію за приклад, не плутати літер і завжди уважно дивитися, які яйця збираєтеся розписувати – мало там що. Бо турецька мова багата і незбагненна.
Точно так, як і українська.
Ваш навіки
Троль Кумле

Троль Кумле: