Климентій Зиновіїв – перша жертва „чорного піару”

 

У життєписі ієромонаха Климентія Зиновіїва – самі «ймовірності»: ймовірно, син Зиновія, ймовірно, народився в середині XVII століття, ймовірно, на Лівобережній Україні, ймовірно, був сиротою, ймовірно, помер після 1712-го року, ймовірно – на Чернігівщині і т.д., і т.п. Власне, про «віршописця» Климентія й дізналися відносно недавно: його відкрив у першому числі «Основи» за 1861 рік найбільш впливовий критик того часу Пантелеймон Куліш, більш ніж на два століття поставивши на мандрівного ієромонаха клеймо неука, алкоголіка, розпусника й безнадійно аморального типа.

 

Хворобливий алкоголік

 

«Усе, що ви напишете у своїх віршах, буде використане проти вас критиками й істориками літератури», – цими словами варто було би розпочинати курси поетики в Київському колегіумі. Тоді, можливо, ієромонах Климентій Зиновіїв задумався би перед тим, як писати у своїх «Приповістях посполитих» рядки на зразок: «Пиво не диво, однак добре, коли трохи горло промочило», – за які більш ніж через сторіччя вельмишановний Панько Куліш назве його п’яницею. Хоча в такому разі постать поета-монаха не викликала б такої цікавості публіки, адже кожне слово з біографії Зиновіїва відоме нам тільки завдяки його віршам, кожен «імовірний» факт науковці протягом більш ніж двох століть ретельно відшукували й вибирали з поезій, підписаних за тодішньою традицією в останньому акровірші: «Иєромонах Климентій Зіновієв син». І ось – результат: усі факти з життя одного з перших відомих українських поетів й етнографів Климентія вмістяться в невеличкій енциклопедичній статті. Достовірно тільки те, що Климентій був ієромонахом і страждав на епілепсію, або ж трясцю, від чого й отримав прізвисько – Климентій Трясця. Власне, поет і без трясці був страшенно хворобливий, ще й полюбляв скаржитися на всі свої біди у віршах. Предметом поетичної рефлексії Климентія раз по раз стають то «зубні хвороби», то «кашель проклятий», то тяжка й виснажлива писарська праця, погані сусіди в монастирі, а то й натяки на алкоголізм… Критики не раз дорікали ієромонахові за надмірну пристрасть до міцних напоїв, забуваючи про те, що «легкий алкоголізм» – неодмінна риса мандрівного способу життя, який вів поет Климентій.

 

Мандрівний недоучка

 

«Ймовірності» стосуються й освіти Климентія: деякі науковці вважають, що він заледве скінчив церковну школу, інші припускають, що ієромонах навчався в Київській колегії, а відтак мав мало не європейського рівня освіту… Утім, правда може бути десь посередині: європейської освіти Климентій, швидше за все, не мав, та й колегії не закінчив, зате точно прослухав у Києві курс поетики, адже знав усі тогочасні закони віршування.

 

Одного дня, можливо (так вважає Куліш), Зиновіїву просто набридло вчитися – тож він узяв торбину й подався «миркувати», поповнивши таким чином ряди так званих „мандрівних дяків”. Така практика була досить поширеною на час, коли жив Климентій, – студенти середніх та вищих шкіл кидали навчання й починали мандрувати віддаленими селами та хуторами, вчителювали там, служили у церквах та розважали місцевих мешканців розповідями на біблійну тематику – досить приземленими та іноді навіть „приправленими” міцним слівцем.
Утім, пояснення „кочового” способу життя ієромонаха Зиновіїва може бути й іншим: монастирі часто розсилали своїх ченців збирати «святу милостиню» в усі кінці України та за її межі. Тож, здобуваючи пожертви для монастиря, Климентію довелося обійти пішки всю тодішню Малоросію, поживши і на Закарпатті, і на Волині, на Київщині, у Слобідській Україні, на Запорозькій Січі, побувати в Польщі, Білорусії, Литві, Росії…

 

Як би там не було, а з таким «інтернаціональним» мандрівним досвідом, «недоучкою» поета очевидно не назвеш. Адже він знав, окрім давньоукраїнської й церковнослов’янської, ще й латину, польську, російську, орієнтувався в білоруській і литовській мовах.

 

Клеймо старого розпусника

 

Значну частину віршів Климентій Зиновіїв присвятив роздумам і спогадам про жінок. Найсуворіший його критик Панько Куліш пояснював таку увагу поета до жіноцтва умовами монастирського побуту: «Думка його постійно зверталася до забороненого плоду, і як він не старався возвиситися над гріховними позивами, але надто часто захоплювався уявою в протилежний бік».

 

Річ у тім, що Климентій, отримавши сан, одружився. Проте невдовзі його дружина померла, й удівець мусив прийняти постриг, оскільки двічі одружуватися священикам не дозволялося. Ось чому Панько Куліш вважає, що Климентій увесь час марив «забороненим плодом». Є навіть версія, що його було вигнано з монастиря – цілком можна припустити, що причиною вигнання став „біс плоті”: персоніфікована жага до сексуального задоволення, великий гріх за церковними канонами (тим паче, коли сексуальний «злочин» скоїв чернець!), найбільша вада, яку досі закидають поетові Климентію Зиновієву. Гадаю, можна з упевненістю назвати Климентія першою серед українських поетів жертвою „чорного піару”. Адже репутацію «старого розпусника», яка з легкого пера Куліша надійно закріпилася за Климентієм, й по сьогодні марно намагаються виправдати сучасні дослідники його творчості.

 

Пантелеймон Куліш не шкодував жовчі задля «віршописця-блудника». За його словами, Климентій ні про що інше й думати не міг, як про те, щоб злигатися з черговою молодичкою. Мовляв, він і по селах ходив тільки заради того, щоб мати можливість реалізувати свої непристойні марення. Найцікавішим є пасаж, де Панько Куліш в деталях описує «портрет» Климентія Зиновіїва: «Я уявляю собі фігуру віршотворця-анахорета часів Мазепи, що мандрує багатими на пироги селами й містами, під гнітом «чотиричленної скорботи людської», що є: гріх, неміч, злидні й злоба. Я уявляю, як він обходить манівцями двори з собаками, яких від усієї душі не терпить вже тільки тому, що через них неможливо навідувати навіть таку жінку, яка «жде, аби муж ліг спати»; як він удень читає по корчмах певну частину своєї книжки, залежно від того, якого сорту люди його слухають; як у час усамітнених прогулянок пустельними берегами річок або ставків спостерігає він «терпіння жіноче» й припускає в жіночому тілі «пекельну гарячість», а вечором пробирається кудись «низом, хмизом, попід вербами»…»

 

Для Куліша поет Климентій – лицемір і розпусник. А от для дослідника українського бароко Валерія Шевчука – справжній чернець-аскет, трагічна й роздвоєна «людина бароко», несправедливо оганьблена Кулішем. «Біс плоті» – це й назва історичної повісті цього письменника, головним персонажем якої є поет Климентій (у Черкаському академічному театрі ця повість втілилася у сценічну постановку). У ній Шевчук виступає нібито «адвокатом» зневаженого всіма, а найбільше «надміру палким» Кулішем, поета.

 

На чию точку зору пристати – справа особиста, адже правду перевірити сьогодні вже неможливо, бо навіть зображення цього поета з „підмоченою” репутацією не збереглося. А найцікавіше те, що історія Климентія Зиновіїва – наочний приклад дії «чорного піару». Якою би не була правда про ієромонаха, Панько Куліш своєю жовчною статтею в «Основі» зробив йому неоціненну послугу – завдяки публікації життя цієї парадоксальної постаті ще довго викликатиме цікавість не одного покоління дослідників.

Ольга Купріян