Літературне шулерство, або Двічі ґонкурівець

Ті з нас, кому довелося тримати в руках книжки авторства Ромена Ґарі, мали би звернути увагу на слова приблизно такого змісту: «Ромен Ґарі (1914-1980) – знаменитий французький письменник російського походження, військовий льотчик, близький друг Шарля де Ґолля, дипломат. Автор понад трьох десятків романів. Також відомий завдяки помпезній літературній містифікації ХХ століття: створивши віртуальну постать – письменника Еміля Ажара, – він став єдиним, хто двічі отримав премію Ґонкурів, – усупереч її правилам». Ціна такої слави була найбільшою з усіх можливих. Фіналом бурхливої історії співіснування двох талановитих письменників Франції другої половини ХХ століття стало самогубство Ромена Ґарі 1980 року.

У книжці-сповіді «Життя та смерть Еміля Ажара», що вийшла після смерті автора, Роман Кацев (справжнє ім’я Ґарі) писав: «Мрією, якої, на жаль, мені ніколи так і не пощастило здійснити з матеріальних причин, було прагнення писати заради власного задоволення й ніколи нічого не публікувати за життя».
Єдиний письменник, двічі нагороджений найважливішою літературною премією Франції, мав російське походження. Зв’язок між юним Ґарі й матір’ю, маловідомою акторкою-емігранткою, був настільки значущим, що першу половину свого життя Роман присвятив утіленню в реальність її мрій. Хлопець відмінно навчався, закінчив Сорбонну й Варшавський університет. З початком війни він став льотчиком-винищувачем і навіть був нагороджений орденом Почесного легіону як герой Руху Опору. Згодом працював дипломатом – усе точнісінько так, як хотіла мати. Перший роман Ґарі, присвячений антифашистському підпіллю в Польщі, з’явився відразу після війни й був відзначений як критиками, так і читачами. Відтоді його книжки виходять майже щороку, й ось – вершина: 1956 року Ґарі отримує Ґонкурівську премію. Вперше.
Після смерті матері він довго шукає єдину жінку свого життя, свою «квітку, найулюбленішу пташку й найдорогоціннішу окрасу життя». Нею стала американська кіноакторка Джин Сіберґ – накрасивіша Жанна д’Арк з усіх, що колись з’являлися на екранах.

 

Ґарі виглядав як справжній пестунчик долі. Проте потім усе пішло шкереберть. Американська преса небезпідставно звинуватила Джин у фінансуванні терористичної негритянської організації «Чорні пантери» – в ході активної «винищувальної» кампанії проти всіх, хто підтримував чорношкірих расистів. Вагітна першою дитиною Джин опинилася в центрі потужної лавини статей про свою розпусність, про любовний зв’язок із Робертом Сейлом, керівником «Пантер», про те, що старий одурений чоловік – Ґарі – прикриваєвитівки молодої дружини. Усі ці статті з’являлись одна по одній протягом кількох тижнів, спричинивши трагічний фінал. Події відбуваються дуже швидко: Джин від переживань передчасно народжує дівчинку (яка проживе всього кілька годин), втрачає можливість у майбутньому мати дітей, вчиняє неодноразові спроби накласти на себе руки, потрапляє в залежність від антидепресантів, а потім і від важких наркотиків. Згодом вона лікується в наркологічних клініках і заводить любовні стосунки з алжирським революціонером, що постачає їй наркотики. З Роменом акторка більше не живе, проте перебуває на його утриманні й час від часу замешкує в його будинку.

 

Тим часом популярність творів Ґарі стрімко падає: молоде покоління вважає, буцімто письменник вже виписався й застарів. У читачів з’являються нові кумири. Проте Ромен вирішує сам обдурити долю – так і народжується Еміль Ажар. У книжці «Життя та смерть Еміля Ажара» Кацев пише: «Мені остогидло бути лише самим собою. Мені набрид образ Ромена Ґарі, що його мені нав’язали тридцять років тому з появою першого роману… Почати все з початку, ще раз пережити все, стати іншим – це завжди було найбільшою спокусою мого життя».Перший роман Еміля Ажара – визнання в літературних колах, другий – «Все життя попереду» – Ґонкурівська премія… Усе це відбувалось у той час, коли Ромена Ґарі паризька критика вже давно «списала» як письменника: «Я був зданий до архіву, мене вже занесли в каталог, зі мною все було зрозуміло, і це звільняло літературознавців від потреби розбиратися в моїх творах, осягати їхню суть».

 

 

Що ж до премії Ґонкурів, то її Ажар не може отримати, доки не розкриє, хто ховається під псевдо. Тож на сцені з’являється матеріальна, але підставна особа – такий собі Поль Павлович. Він був двоюрідним племінником Ромена й за домовленістю взяв на себе роль автора романів, що спричинили нечуваний ажіотаж серед літературного Парижа. Цікаво, що в одному з наступних романів Ажара у досить непривабливому вигляді змальовано самого Ромена Ґарі – так стереотипово, як його звикла бачити літературна богема. У конфлікті між Ажаром і Ґарі критики, журналісти й публіка стають на бік молодого й «талановитішого» письменника, – так живий класик став «бідним родичем» власної креатури. Найнахабнішою містифікацією Кацева було перевидання одного зі старих романів Ґарі під новим псевдо: книжка, що не знала особливої популярності, раптом стала широко відомою від простої заміни імені автора на обкладинці. І підміни ніхто не помітив.

 

Другий шанс, друга молодість… Проте доля немовби знущається з Кацева – підносить занадто високо, а потім стрімко жбурляє донизу. 8 вересня 1979 року, в день прем’єри фільму «Світ жінки» за сценарієм Ґарі, тіло його дружини знайшли в автомобілі, припаркованому біля будинка Ромена. Джин була мертва вже кілька днів. Не виключено, що до її смерті були причетними алжирці, проте через загрозу чергового політичного скандалу розслідування смерті припинили. «Передозування наркотиками, самогубство» – офіційна версія. Здавалося, Ґарі досить легко пережив смерть дружини. Проте він просто завершував свої справи. 2 грудня 1980 року Роман Кацев застрелився, – з-поміж іншого не витримавши й тиску роздвоєння. Він пояснював це так: «Ажар мені більше не належав. Замість мене мою фантастичну епопею переживав уже хтось інший. Матеріалізувавшись, Еміль витіснив мене з мого ж міфу…»

 

Свої містифікації Кацев розкрив у книжці «Життя та смерть Еміля Ажара», яка, згідно із заповітом, побачила світ рівно через рік після смерті автора. А згодом власну книгу про дядька – «Людина, якій вірили» – видав і Поль Павлович.
Можливо, якби не надмірне втручання журналістів і критиків, доля письменника могла би скластись інакше. Не судилося. Втім прагнення Ромена Ґарі зруйнувати мур читацької байдужості справдилося. Останніми надрукованими словами Ромена Ґарі та Еміля Ажара були: «Я чудово розважився. Дякую і до побачення».

Олена Синицька