Три життя Євгена Плужника

В одному зі своїх віршів Ігор Римарук написав: «Час вирушати, о лицарство вперте, / пристрасті наші були замалі, / наша сторінка дописана – verte: / «Ми не поети. / Поети – в землі». Для вісімдесятників Поетами було покоління так званого «розстріляного відродження», а писав Римарук конкретно про одного з них, якого багато хто з його оточення вважав Поетом із поетів – про пристрасного і таємничого Євгена Плужника, який за неповні сорок років спромігся прожити аж три життя.

 

Перше – театральне

 

Євген Плужник прожив менше сорока років, і тільки чверть свого життя він присвятив творчості. Письменник мовби ввесь цей час спішив жити, адже він знав, що приречений: майже всі в родині страждали від туберкульозу. Мати померла від сухот, коли Євгенові було сім років, по черзі вмерли шестеро старших дітей у родині Плужників… Незважаючи на хвороби, батько хотів дати дітям добру освіту, і тому віддавав наймолодшого сина Женю до чотирьох навчальних закладів у чотирьох різних містах – Кантемирівці, Воронежі, Богучарові, Ростові – проте жодного хлопець так і не закінчив: самостійне навчання в бібліотеках виглядало для нього привабливішим, ніж гімназійні уроки. Хлопець ненавидів (а тому й не вчив) фізику й математику, його «вільна» навчальна програма складалася тільки з літератури, історії й відвідин кінотеатру. У решті-решт Євген таки закінчив ростовську гімназію, щоправда, не за стандартних на той час вісім, а за десять років.

 

Потому родина Плужників – батько з донькою Марією й сином Євгеном – переїжджає до Полтави. Того ж 1918 р. сестра Марія помирає, а через півроку помирає Євгенів батько. Двадцятирічний Плужник залишається сам і починає вчителювати, викладаючи те, що знає і любить – мову й літературу. У селі Нові Сорочинці організовує театральний гурток, який швидко став відомим у навколишній місцевості. А влітку 1921-го року прямує до Києва, де живуть його брат Іван і сестра Ганна. Ганна була дружиною ректора ветеринарно-зоотехнічного інституту, де й розпочав чергову спробу навчатися молодий Євген Плужник. Про те, як Плужник здобував вищу освіту, писав Леонід Череватенко: «… у стінах інституту найдовше Євген Плужник перебував того дня, коли забирав свої документи назад». Ясна річ, і цей заклад Євген не закінчив. Невдовзі життя привело хлопця до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка до знаного професора Володимира Сладкопєвцева. І тут його цілком справедливо визнали одним із найталановитіших! У той час, коли студенти, декламуючи за завданням вірш Дмітрія Мережковського «Сакья-Муні», пристрасно кричали, особливо наприкінці, Євген – навпаки читав стримано, усе стишуючи і стишуючи голос на останніх рядках. Нечувано – після першого успіху Євген добровільно залишає заклад: «Я завжди мріяв бути скромним трудівником у театрі. Як тільки Сладкопєвцев отруїв мені душу славолюбством, і я побачив, що ним посіяне проростає, я визнав за краще одразу позбутися спокуси». Утім, насправді причиною був туберкульоз, що якраз почав прогресувати, а відтак Плужник змушений був попрощатися з театром.

 

Друге: учень, який перевершив учителя

 

В інституті молодий поет закохався в недосяжну красуню Галину Коваленко. З усіх боків її оточували шанувальники, поміж якими Плужник виглядав доволі безнадійно – без роботи, без освіти, без житла… І все ж Євген спромігся закохати в себе дівчину, і 1923-го року вони побралися. Тоді ж з’являються перші поезії Плужника, підписані псевдонімом Кантемирянин – майже всі вони присвячені дружині. Писав Євген постійно, однак публікуватися не зважувався, доки одного разу дружина не взяла таємно зошити з його поезіями й не принесла їх літературознавцеві Юрію Меженку. Удвох вони склали потаємний план «виманювання й оприлюднення» Плужникових віршів: Меженко начебто випадково зустрів Євгена й завів його на чергове засідання літературного угруповання «Аспис», де поета змусили прочитати свої твори. Успіх був беззаперечний, що матеріалізувалося у вигляді збірки «Дні» 1926-го року видання.

 

Євген Плужник називав своїм учителем Максима Рильського, хоча сам Рильський вважав, що Плужник – із тих учнів, які багато в чому переростають учителя. Укладаючи разом із Дмитром Лебедем авторитетну хрестоматію української літератури XX ст. «За двадцять п’ять літ», Максим Рильський серед п’ятдесяти двох письменників одразу помістив нового талановитого поета. Плужник єдиний серед цих авторів ще не мав бібліографічної довідки, адже був зовсім молодий і поки що майже не друкувався. Проте відтоді літературне життя закрутило Євгена. Він став членом угруповання «Ланка» разом із Антоненком-Давидовичем, Косинкою, Підмогильним, Осьмачкою та іншими. Поет нещадно критикував «віршики» Сосюри: «Дрянь, конечно, стишки. Но все же лучше, чем у Сосюры», – так він полюбляв висловлюватися про поганих поетів; не терпів Тодося Осьмачку, й водночас підтримував найтісніші зв’язки із Валер’яном Підмогильним (ба навіть у найвідомішому романі Підмогильного «Місто» прототипом поета Вигорського став саме Плужник!). Так, під упливом Підмогильного й тодішньої моди на психоаналіз Євген узявся студіювати Зиґмунда Фройда, проте так і не захопився ним усерйоз.

 

Улітку 1926-го року здоров’я 28-річного письменника різко погіршилося. Однак силу вижити дало кохання до дружини Галі: «Ти знаєш, – сказав їй Євген під час одного з побачень у лікарні, – якщо дуже захотіти, можна й не вмерти… я житиму. Я народився знову. І ти не моя дружина, ти моя наречена, бо життя починається вдруге». У цьому «другому» житті Плужник мав написати свої найкращі книжки. Так, 1927-го року була друга збірка поета «Рання осінь», третю – «Рівновагу» – автор завершив у 1932-33-х рр. Є. Плужник також переклав «Тихий Дон» Міхаіла Шолохова, однак тоді, коли цю книгу видали в українському перекладі, прізвища перекладача там не було (на той час він уже відбував покарання на Соловках). До прози Євгена підштовхнула суперечка з Борисом Антоненком-Давидовичем і Валер’яном Підмогильним, які стверджували, буцімто вірші писати легше. Плужник затявся: мовляв, напишу популярний роман, який витримає аж два видання! І написав – у видавництві «Сяйво» двічі публікували «Недугу» Євгена Плужника. Роман читали, хоча критики й не надто захоплено реагували на прозовий дебют поета. З-під пера також з’являлися кіносценарії (за одним із них мали знімати фільм, але робота так і не почалася), п’єси: «Болото» (перед прем’єрою в театрі імені І. Франка виставу заборонили), «Професор Сухораб», «У дворі на передмісті», «Змова в Києві». Остання п’єса мала стати нечуваним тріумфом Є. Плужника як драматурга, її прийняв для постановки сам Лесь Курбас… Але…

 

Третє: замість смертної кари – сухоти й Соловки

 

1934-го року вночі з 4 на 5 грудня по життя письменника прийшли з НКВС. Він очікував цього вже більше року, стільки ж часу готував свою дружину до неминучого. І потім, ув’язнений, вираховував день своєї смерті. Розстріл – таким був вирок 28 березня 1935 року. «Я пишу тобі, а надворі за вікном сонце – і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на те майбутнє має право», – писав коханій дружині Євген, починаючи третє, найкоротше своє життя (смертну кару замінили на десять років ув’язнення в Соловецькому таборі особливого призначення). Проте ще в київській в’язниці у Плужника серйозно погіршився стан здоров’я, тому менш ніж за рік на Соловках письменник помер, зоставшись для наступних поколінь поетів тим самим «справжнім Поетом у землі».

Ірина Ковбаса