Довічне ув’язнення Фьодора Достоєвського

23 квітня 1849 року Фьодора Достоєвського заарештували, звинуватили у причетності до антидержавного руху і засудили до страти. Що відчуває приречений, коли його виводять на ешафот – хіба може хтось із нас, звичайних людей, це уявити?

 

Повідомлення про помилування берегли до останнього моменту – процедура повинна була справити на засудженого якнайсильніше враження. Смертну кару замінили на чотири роки каторги. Письменник відбув строк від дзвінка до дзвінка. Але коли ворота тюрми відчинилися і тіло каторжника зробило перший крок до волі, душа була вже не в змозі перетнути цей кордон і навіки залишилася за ґратами.

 

 

Маленький в’язень

 

 

До 10 років, доки Достоєвському-батькові вдалося отримати дворянський титул і сталі прибутки, маленький Фьодор жив із родиною у Маріїнській лікарні Москви. Там голова родини працював штаб-лікарем і там-таки, за високим парканом, серед веремії людських страждань та смертей, отримував перші дитячі враження майбутній письменник. Маленький Фьодор провів у цій атмосфері десять років майже безвилазно, і не через жорстокість батьків. Інколи любов гірша за найлютішу жорстокість, а любов Достоєвського-батька до дітей не можна було виміряти. Діти (Фьодор був другим, але невдовзі їх стало семеро) перебували під постійним наглядом когось зі старших. Малим категорично заборонялося виходити за територію лікарні, заводити друзів і навіть спілкуватися з будь-ким, хто не носив прізвища Достоєвський.

Усі спроби втечі з-за високого паркану завершувалися однаково – сувора догана від батька й урочиста обіцянка малого порушника ніколи більше не виходити за межі лікарні. Схожі, наче зубний біль, дні текли повільною рікою, і нічого, крім страждань пацієнтів та суворих батьківських настанов, у житті не траплялося. Але ця перша неволя все-таки мала колись скінчитися.

 

 

Свобода. Спроба перша

 

 

Коли хлопцеві виповнилося 16 років, його направили вчитися до інженерного училища серед таких самих підлітків. Проте найкращих своїх друзів Фьодор знайшов на книжкових полицях. Він читав усе, що потрапляло до рук. Ґете, Шіллер, Гофман, Бальзак, Гюґо, Корнель, Расін, Жорж Санд – лише дещиця того, що юнак тоді «проковтнув». І всі буревії вражень, емоцій та думок він ретельно фіксував на папері, відправляючи потім ці прозріння своєму братові потоком листів.

 

Поринаючи у вигадані світи, Фьодор Достоєвський усе більше віддалявся від життя звичайного. Життя висувало свої вимоги: потрібно було закінчувати навчання, ходитина службу. І література геть не вписувалася
у цей напружений графік. Тоді він зробив рішучий крок – звільнився й остаточно усамітнився зі своїми книжками.

 

Фьодор починає писати свої перші великі твори, занурюючись у власноруч створений світ – тривожний, емоційний, напружений.

 

Це не розвага. Молодий літератор щиро переконаний, що може своїми писаннями змінити світ. Написавши «Бідних людей», письменник мріяв донести їх якщо і не до всієї імперії, то хоча б до «якоїсь сотні тисяч читачів». Він настійливо пропонував свій рукопис відомим людям, чекаючи на підтримку, і врешті твір таки взяли до друку.

 

Перші успіхи ще більше втягнули письменника у вир роботи. Але, впевнений у власній геніальності, він боїться обмежити сам себе
й судомно хапається за величезну кількість тем, починає неймовірну кількість великих і не дуже робіт, пише все водночас і, за його ж висловом, «намагається заткнути за пояс усіх, навіть себе». У такому поспіху не всі задуми вдається втілити, але з купи начерків за три роки завершено аж 10 повістей. Їх могло бути одинадцять, але «Нєточка Незванова», що вже успішно наближалася до кінця, так і не була дописана. Ніч на 23 квітня 1849 року стала фатальною для цього твору та його автора: Достоєвського заарештували…

 

Острог

 

Психологи стверджують, що діти, перевантажені батьківською любов’ю виростають інфантильними і занадто романтичними. Достоєвський неодноразово відвідував зібрання фур’єристів – руху прихильників французького утопічного соціалізму, названого так на честь засновника та ідеолога – Шарля Фур’є. Діяльність товариства була далекою від революційної, на зібраннях лише піднімали загальні соціально-політичні питання, обурювалися існуванням цензури й кріпосного права. Але ціною, яку письменникові довелося заплатити за цю волелюбну романтичну балаканину, стала чотирирічна каторга. Знову, як і в дитинстві, він опинився за високим парканом. Поруч були ті ж людські страждання, але до них додавалася лють, підлість, голод та безнадія. Це було значно страшніше. Це нагадувало могилу. Хто читав майже автобіографічні «Записки з Мертвого дому», уявляє атмосферу тління заживо, яка панувала на каторзі. «Ті чотири роки вважаю я за час, під час якого був я похований живим та заритий у труні… Це було страждання невимовне, безкінечне, бо кожна година, кожна хвилина обтяжувала, як каміння в мене на душі». В острозі у письменника все частіше траплялися напади епілепсії.

 

Єдиною книгою, яку дозволялося читати тодішнім ув’язненим, була Біблія. У Достоєвського вибухнула «релігійна активність», що було не таким вже й рідкісним явищем серед ув’язнених – у декого доходило навіть до психозів.

 

З Євангелієм, одним із тих, які дарували каторжанам дружини декабристів, він не розлучавсявже до кінця свого життя. Так само, як і з іншими звичками, характерними для мешканців «зони»: до одержимості, аж до втрати зв’язку з реальністю поринати в одну якусь думку чи справу та незборимою пристрастю до примітивних азартних, так званих хазяйських ігор.

 

А чи була свобода?

 

Як часто буває зі щойно звільненими, після повернення з каторги Достоєвський одразу ж до безтями закохався. Її звали Марією Ісаєвою, і вона була заміжня. На той час, за відсутності інституту розлучень – перепона майже нездоланна, проте колишній ув’язнений Достоєвський вже так просто не відмовлявся від задуманого. Він не міг думати ні про що, окрім цієї жінки, і пристрасть стала радше хворобливо-тяжкою, аніж романтично-щасливою. Невідомо, що сталося б із письменником, якби чоловік Ісаєвої не помер. Мрія Достоєвського стала реальністю: він одружився з коханою.

 

Приїхавши до Петербурга, письменник отримав пропозицію видавати журнал. Чергове маніакальне захоплення. Для Фьодора Достоєвського перестало існувати все, окрім його «Часу», – саме для свого журналу письменник надривається й пише величезну кількість творів: від романів до щоденників та подорожніх записок. Але несподівано дружина захворіла на сухоти, і Достоєвський закинув усе й цілоденно не відходив від ліжка коханої. Як і на каторзі, смерть ходила назирці за Достоєвським: невдовзі після смерті дружини він поховав і брата Михайла.

 

Намагаючись вирватися з кола невдач, Достоєвський їде за кордон. І потрапляє в чергові пута – рулетку. Це була хвороба коренем «звідти» – невиліковна пристрасть людини на межі повного зламу психіки. Він одержимо програвав і знову ставив, щоб програти, доки повністю не закінчилися гроші. Повернутися додому вдалося тільки за допомогою друзів.

 

Щоб розібратися з картярськими боргами, в Петербурзі Достоєвський активно взявся до пера. Це був один із найпродуктивніших періодів його творчості, як за кількістю, так і за якістю. Однак нервове перенапруження викликало загострення емфіземи, на яку письменник страждав останні роки. Та своєю чергою спричинила розрив легеневої артерії і напад епілепсії, який став фатальним.

 

Що сказати, і тут письменник не зміг відійти від «зонівських» традицій. Смерть від таких хворіб була дуже характерною для мешканців «Мертвого дому». Тож вона "гідно" завершила термін ув’язнення Фьодора Достоєвського на цьому світі.

 

 

Євген Боженко