Д’Артаньян із села Чаплі







Він – молодий амбітний провінціал, один із тисяч українців, що у 20-х, після революції, прийшли підкорювати міста. Завоювання столиці – старий сюжет. Навряд чи Валер’ян Підмогильний – знавець і шанувальник французької літератури – заперечив би проти порівняння себе, скажімо, із д’Артаньяном – таким же зухом і сміливцем. Шпагою Валер’яна було, зрозуміло, перо, друзями-мушкетерами – літератори групи «Ланка». От лишень дражнити владу у ХХ столітті виявилося значно небезпечніше, ніж у XVII.

 

 

Вперед, до столиці

 

 

 

Завойовувати світ юнака підштовхнув батько. Управитель поміщицького маєтку в катеринославському селі Чаплі, він прагнув, щоб нащадки вибилися в люди, тож намагався дати їм найкращу освіту. Той самий учитель французької, що ходив до панських дітей, у вільний час займався і з малим Валер’яном. Надзвичайна амбітність хлопця проявилася ще у шкільні роки. Вже тоді він бачить себе на старті успішного шляху в літературі: друкує у місцевих журналах оповідання, згодом видає збірку з промовистою назвою «Твори. Том І» (наступні «томи», звісно, так ніколи й не з’явилися). Багатьох «твори» шокували фізіологізмом: юний Валер’ян явно начитався Золя і замість оспівати, як годилося б юнаку, романтичне Кохання, вирішив показати «голі» інстинкти чоловіків та жінок.

 

 

На жаль, повчитися на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету Підмогильному вдалося лише уривками – у країні громадянська війна. Тож 1921 року він прямує одразу до Києва. Пригадуєте, з якими статками їхав герой Дюма до Парижа? Добрі поради і рекомендації. Підмогильний мав не набагато більше: листа від відомого літературознавця П. Єфремова, що викладав йому в училищі та переклад роману «Таїс» Анатоля Франса із власною передмовою. З ними він і з’явився на порозі одного з київських видавництв, як д’Артаньян у приймальні капітана королівських мушкетерів. Але вир революційних подій іще не вщух – давня легенда про куртизанку з Олександрії виявилась не на часі.

 

 

Київ не прийняв юнака з першого разу. До університету він не вступив. А це ж був голодний пореволюційний початок двадцятих, коли місто перебувало у стані продовольчої облоги і більшість  жителів намагалася втекти на село. Так Підмогильний опинився за тридцять кілометрів від Києва у Ворзелі. Там він познайомився й одружився з дочкою священика Катериною Червінькою, викладав українську мову та політосвіту в школі. Проте хіба міг амбітний юнак відмовитися від міста, раз відчувши паморочливий аромат Києва, магію каштанових вулиць і наддніпрянських парків, блиск крамниць і гамір авто… 1923 року доля посміхнулася Валер’яну: голод закінчився, тож він повернувся до міста.

 

 

Мушкетери

 

 

Артистичне життя у Києві вирувало. Постійно щось відбувалося – вечори, виступи, обговорення, збори мистецьких організацій чи просто дружні збіговиська. І, звісно, публічні літературні дуелі, на яких супротивники кололи один одного словами не гірше, ніж шпагами. У романі «Місто» Підмогильний описав такий типовий поетичний вечір: «О дванадцятій ночі голова культкомісії місцевкому ВУАН зачинив вечірку, сказавши кілька зворушливих слів про те, що все якось обійдеться, що смертельної небезпеки немає і дай Боже здоров’я літературі. На цьому вистава кінчилась, і поле бою очищено без санітарної допомоги, бо літературні трупи не втрачають здібності рухатись.

– Ну й скубуться, Боже мій! – скрикнув на вулиці Яша. – Люблю дивитись. Той тому – гав! А той – гав-гав!».

 

 

Підмогильний швидко занурився у це життя. Його філософією стало протиставлення природи й культури, першу з яких уособлювало село, а другу несло місто, осередок цивілізації. Вустами одного з героїв він говорив: «Місто – це, крім усього, й культура, і його слід завойовувати не зброєю, а духовно», – і керувався цим принципом усе життя.

Він пройшов усіма щаблями літературної ініціації: писання новел ночами, перші друковані твори, згодом збірки, робота в редакціях і, зрештою, відповідальна посада у солідному журналі «Життя і революція». І, звісно, він знайшов друзів та однодумців – своїх мушкетерів: Євгена Плужника, Григорія Косинку, Миколу Івченка, Бориса Антоненка-Давидовича, Тодося Осьмачку. У 1924 році вони створили літературну групу «Ланка», згодом трансформовану в МАРС («Майстерню революційного слова). У Києві родина Підмогильних мешкала на розі Великої Житомирської, біля Сінного ринку, і двері цієї квартири не зачинялися перед гостями. Валер’ян – блискучий співрозмовник – був завжди у центрі. Якщо компанія збиралися вдома у Плужника чи Косинки, гості часто запитували: «Чи буде сьогодні університет на дому?», що означало: «Чи прийде Підмогильний?»

 

 

Коли сучасників питали, кого б серед українських письменників двадцятих-тридцятих років вони назвали «найбільш інтелектуально заглибленим», «душевно тонким», то перші асоціації часто випадали не на високоосвічених неокласиків, а саме на Валер’яна – вчорашнього «селюка» без вищої освіти, що став рівноправним членом специфічної київської міської спільноти. І водночас він лишився інтелектуально зухвалим, навіть нахабним. Так, скажімо, він вирішив відкрити для України психоаналітичну критику. Переглянувши кілька книжок Фройда, Підмогильний здійняв руку на святиню – народницьку літературу. У скандальній статті «Іван Нечуй-Левицький (спроба психоаналізу творчості)» він поставив класику діагноз викривлено-затяжної форми Едіпового комплексу. А зауваження Євгена Плужника – значно глибшого знавця Фройда – щодо хибного застосування психоаналітичних концепцій («адже Валер’ян не читав того, за що агітує») викликали у Підмогильного лише усмішку.

 

 

Сталін – не Рішельє

 

 

Д’Артаньян не боявся, ризикуючи головою, дражнити владу в особі кардинала Рішельє. Підмогильний – теж. Ось один характерний епізод. Наприкінці двадцятих відбувався «Тиждень України в Москві». У порядок денний делегатів, одним із яких був і Підмогильний, входила  аудієнція у Сталіна. Розповідають, що в кінці зустрічі поважні українські письменники змушені були співати під диригування Генерального секретаря. Підмогильний же з кількома друзями під час цього дійства тихенько втік зі святкової зали.

 

 

На початку тридцятих Підмогильного припинили друкувати. МАРС було ліквідовано. Тиск компартійних органів наростав дедалі сильніше. Треба було або пристосовуватись, або шукати рятунку. Пристосовуватись «марсівці» не могли, тому Валер’ян переїхав до Харкова, тодішньої столиці УРСР, шукаючи якогось захисту, а літературну діяльність змінив перекладацькою. Саме французька література – давнє захоплення – прийшла тоді на допомогу. Підмогильний видає  двотомник творів Дідро, переклади з Флобера, очолює проект видання 15-томника творів Бальзака та 25-томника Франса. Можливо, згадує нещодавнє відрядження письменників Українським комісаріатом освіти до Парижа – шанс вискочити з мишоловки…

 

 

6 грудня 1934 р. у Заньківський будинок творчості приїхала схвильована дружина: «Учора в Києві заарештували Плужника… Треба тікати!» Сумнівів не виникало: розпочалася чергова чистка. Проте тікати вже було нікуди. За два дні Підмогильного теж забрали. Йому інкримінували приналежність до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями до вождів партії». Слідство велося у справі контрреволюційної боротьбистської організації, до якої, крім Підмогильного, зарахували Євгена Плужника, Миколу Куліша, Валер’яна Поліщука – загалом 18 людей. На допитах Валер’ян відповідав: «Винним себе не визнаю». Тим не менше, згодом у протоколі його непідтверджене зізнання з’явилося. Остаточне рішення суду – 10 років позбавлення волі на Соловках.

 

 

Навіть там, в ізольованій камері,  Валер’ян продовжує працювати, хоча  останніх його перекладів і творів ми вже ніколи не побачимо. Про них довідуємося лише з дивом уцілілих листів до дружини, матері, сестри. Останнім текстом, до появи якого був причетний письменник, стала його дванадцятитомна слідча справа. Валер’яна Підмогильного було розстріляно до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції – у листопаді 1937 року.

 

Наталя Ксьондзик