Старший брат Остапа Вишні

Про письменника-гумориста Василя Чечвянського практично нічого не знають не лише у бібліотеках, але й у наукових колах – деякі літературознавці роблять круглі очі при згадці цього імені. І ще більше дивуються, коли дізнаються, що Чечвянський був старшим братом іншого, значно популярнішого літератора Остапа Вишні.

 

 

У родині Михайла й Параски Губенків, які жили на хуторі Чечва, недалеко від містечка Груні Зіньківського повіту Полтавської області, дітей було багацько навіть за тодішніми мірками – сімнадцятеро. Павло Губенко, який увійшов до шкільних хрестоматій під іменем Остапа Вишні, був другою дитиною в сім’ї. Його старший брат Василь з’явився на світ на півтора роки раніше – 11 березня 1888 року. І хоч поміщиця фон Рот, у якої служив прикажчиком батько сімейства, порівняно щедро оплачувала його працю, коштів усе одно бракувало, аби підняти на ноги всіх дітлахів.

 

І все ж батьки щосили намагалися дати дітям освіту. Спочатку хлопці провчилися три роки в Грунській початковій школі, потім ще два – у міській школі в Зінькові. Далі батько відвіз їх до Києва у військово-фельдшерську школу. Брати мали змогу навчатися там безплатно протягом чотирьох років. 1906-го року Василь закінчив своє навчання і став працювати фельдшером у військових госпіталях. Вихором Першої світової війни його занесло на фронт, а вже після війни Василь Губенко служив у Червоній Армії на досить високих інтендантських посадах. Та 1924-го року він демобілізувався з армії, відкривши навий етап свого життя.

 

Батьки «Червоного перцю»

 

Писати Василь Губенко почав ще під час служби в армії. Це були невеличкі фейлетони російською мовою, які друкувалися у військових газетах. Тоді – на жаль, не востаннє в житті – йому довелось ховатися під різноманітними псевдонімами, починаючи від ініціалів свого вигаданого імені В.Ч., Вас. Ч, Чеч, Вас. Чеч, і до Василя Чечвянського, Василя Грунського, а то й Чечвянського-Колюмба.
Свою професійну журналістську кар’єру Василь Губенко розпочав фейлетоністом у ростово-на-донській місцевій пресі. Наприкінці 1924-го року він переїздить до Харкова, де також працює журналістом. Наступний рік письменник проводить у Полтаві, співпрацюючи там із газетою «Вісті», але вже за два роки знову повертається до Харкова. У тодішній столиці України Василь, як і його молодший брат Павло, працює в сатиричному «Червоному перці». Там брати розписують свої гумористичні пера й творять обличчя цього унікального журналу – шпилькуватого, але справедливого. Їх можна назвати батьками тогочасного «Перцю»: молодший брат був його редактором, тоді як старший невдовзі стає відповідальним секретарем.

 

Василь був досить відомою особою, однак ця популярність зло із нього наглумилася. Одного разу він став жертвою нападу психічно хворої людини, яка позбавила його ока. Через це молодий і вродливий письменник був змушений носити на обличчі чорну пов’язку.

У цей час Чечвянський повністю віддався творчості. Його перша збірка сатиричних оповідань побачила світ 1928-го року й отримала назву «Царі природи». Наступний рік був для письменника плідним – вийшло друком аж вісім його збірок, зокрема «Ех, товариші…», «Кадило», «Між іншим», «Оскуднєніє», «Переливання крові». Його книжки виходили протягом семи років, останню з них, що була аж шістнадцята за рахунком (включно з перевиданнями) і мала назву «Утилю путьовку!», видали якраз 1934-го року, після чого хвилю піднесення української культури насильно згорнули, а отже, більше Чечвянського, як і багатьох інших письменників, видавати не хотіли.

 

Під колесами репресивної машини

 

У 30-х роках у лещата радянської репресивної машини потрапили й брати Губенки. Першим наприкінці 1933-го року арештували молодшого – Остапа Вишню. Звинувачення були абсурдними: участь в УВО, якої на той час вже не існувало, а також підготовка замаху на Секретаря КПУ П. Постишева. 3-го березня Вишні винесли вирок – смертна кара, який, на щастя, одразу ж змінили на десять років робіт у виправно-трудовій колонії. Однак арешт позначився на його близьких. Так, Василя перестали друкувати, позбавивши, по суті, єдиного заробітку. А йому на той час потрібно було утримувати дружину й двох синів – дев’ятирічного Павла і п’ятирічного Віктора. Сім’я ледве зводила кінці з кінцями й виживала тільки завдяки Василевим друзям, які на свій страх і ризик друкували його твори, підписуючи їх своїм іменем і передаючи йому гонорари.

 

Минав час, і ставало все сутужніше. Протягом двох років Чечвянський не міг знайти роботи, точніше, йому не давали її знайти. Письменник передчував, що і йому не уникнути арешту – з якогось часу до нього приставили шпигуна, який не відходив від нього ані на крок. Так тривало зо два місяці, аж поки Чечвянського заарештували 2 листопада 1936 р., і тоді ж вилучили всі книги письменника – як «контрреволюційні й націоналістичні». Сідаючи в машину «чекістів», він обіцяв своїм синам повернутися, адже був упевнений у своїй безневинності… З дружиною Надією йому випало зустрітися ще раз – вона якимось дивом домоглася побачення. Василь виглядав дуже худим і виснаженим, розповідав, що його б’ють… Тож не дивно, що вже наступного дня після арешту він «зізнався» в причетності до контрреволюційного підпілля ще з 1933-го року та зв’язках із «активними ворогами Радянської влади» Кулішем, Хвильовим, Поліщуком. Відтоді ніхто з рідних його не бачив, навіть не знали, чи він ще живий. Звісно, про перебіг слідства також нічого не розповідали. Надії Губенко сказали, що в жовтні 1938-го року її чоловік помер у таборі від серцевого нападу…

 

Правду про справу Губенка-старшого його родичі довідалися ще нескоро. Як виявилося, в лютому 1937-го його перевезли з Харкова до Києва й посадили до Лук’янівської в’язниці. Останнє закрите судове засідання у справі Василя Чечвянського відбулося 14 липня того ж року. У протоколі зазначили таке: «Підсудний відповів, що винним себе не визнає. Від своїх показань на попередньому слідстві відмовляється, тому що дав їх під тиском слідства… Підсудний заявив, що показання не відповідають дійсності… В останньому слові нічого сказати не побажав…» Слідство «встановило» зв’язки Губенка з «українською націоналістичною фашистською організацією», «довело», що він пропагував ідеї терору та вів активну роботу з підготовки терористичних кадрів… Унаслідок цього – вирок: розстріл із конфіскацією майна. На жаль, Василеві не пощастило так, як його братові, – вирок таки втілили в життя, і вже наступного дня після суду письменника не стало. За двадцять років Василя Чечвянського-Губенка реабілітували, скасували вирок і припинили справу – за відсутністю складу злочину. Історія типова і жорстока, як і ті часи.

 

Почуття гумору – це родинне

 

У дечому гумор братів Губенків подібний, однак кожен з них мав свою «родзинку». Якщо Остап Вишня писав переважно про селян, то в Чечвянського героями творів частіше виступають міщани. Крім того, мова Василевих творів більш «літературна», хоча спочатку й у нього не бракувало «базарної» лексики й росіянізмів. Гуморески Губенка-старшого рясніють міщанською лексикою, за давньою українською гумористичною традицією він уживає прізвища з натяком – такі як Шушукало чи Ідіотенко. Його твори й сьогодні змушують усміхнутися, дарма що після їх написання минуло майже сто років – це абсолютно не зашкодило їхній злободенності. Шкода, пересічний читач не знайомий із творчістю Чечвянського. Останні його українськомовні збірки вийшли друком ще 1959-го року, після чого була лише одна публікація російською – 1990-го року в бібліотечці журналу «Огонёк».

 

«Око мав одне, але гостре», – так казав про свого брата Остап Вишня. І справді – хоч Василь менш відомий, ніж його брат, він був не менш талановитим. А якщо зважати на те, що свої кращі твори Вишня написав уже після війни, можна тільки здогадуватися, скільки чудових речей могло ще вийти з-під пера Чечвянського, чию кар’єру, як і життя, було обірвано насильно й дочасно.

Анна Козюта