ХАРАКТЕРНИК ШЕВЧЕНКО

“Зачудування” – не доберу іншого слова, аби передати свої враження від знайомства з народними переказами про Кобзаря. За ті майже півтораста років, що минули від дня смерті Шевченка, ми бачили різні втілення його персони – у живописі, літературі, кіно, – але, мабуть, жодне не було настільки своєрідним, як те, що склалося у фольклорі. Дуже дивне відчуття: Шевченко водночас знайомий – поет, маляр, борець із царатом – і цілком несподіваний. Порівняти фольклорний образ Кобзаря можна з картиною в стилі “примітивізм”: так, спрощено; так, обличчя і постать зведені до кількох упізнаваних рис, – але риси ці найістотніші.

 

“На правому боці Дніпра Ви стали особою міфічною, про яку розповідають уже баснословія і легенди, поряд з переказами старих часів”, – писав Михайло Максимович Шевченку в 1859 році. Перші ж легенди про поета були записані одразу після похорону Кобзаря, влітку 1861 року. Не дивно, що на початок XX століття їх було вже відомо чимало. Із переказів, які доповнюють реальну біографію поета або прямо суперечать їй, із спогадів старожитців, із цілком фантастичних оповідей і віршів, начебто написаних Шевченком, склалася своєрідна “паралельна біографія” Кобзаря. Біографія міфологічна. І хай би як радянські фольклористи не намагалися створити “ідеологічно вивірений” канон під назвою “Образ Шевченка у народній творчості” – від тих сюжетів, що вже склалися, подітися їм не було куди. Змінювалося ідеологічне навантаження “міфу про Шевченка”, але основні його риси залишалися незмінними.

 

Тож давайте прочитаємо життя Шевченка, яким воно залишилося у народній пам’яті. Побачивши, що саме в особі Кобзаря виявилося найважливішим для українців, може, щось таки зрозуміємо – як не в постаті Шевченка, то в самих собі, в нашій культурі.

Найперше і найголовніше: народ не має сумніву, що доля Шевченка нерозривно пов’язана з долею України і була визначена вже при народжені. Призначення Тараса – визволити Україну, тобто селян. “Дуже-дуже давно старі люди говорили, тоді пропаде проклята панщина, коли народиться людина, яка не пожаліє віддати своєї крові стільки капель, скільки на небі зірок”. “Рідна мати пожертвувала свою дитину: “Важко матері про смерть своєї дитини говорити, але коли смерть мого сина дасть волю кріпакам, а їх як зірок на небі, нехай буде так…” Як побачимо далі, Шевченко не може залишити батьківщину і по смерті.

 

Далі йдуть оповіді про дитинство і юність Тараса, які більш-менш збігаються з історичними фактами. Визволився ж Шевченко з кріпаччини так: він намалював “патрет” якогось “ґінорала” – той відмовився платити. Тарас переробив портрет на зображення віслюка і продав крамареві. Розлючений генерал вирішив викупити зухвалого маляра і закатувати його. “Шевченко поміркував трохи та прямо до того маляра, що з самого царя та цариці патрети малює. Прибіг до його та в ноги… Вислухав маляр та й каже: зоставайся ж ти, поки що, у мене, а я піду декуди. …Маляр той прямо до цариці: розказав їй усе, що слід, та й давай просити, щоб заступилася вона за Шевченка”. І та, певна річ, заступилася – викупила в Енгельгардта. Цікаво, що ця оповідка була складена ще за життя Шевченка, і той був – із зрозумілих причин – дуже нею незадоволений.

 

І Шевченко починає блукати Україною.

 
Народ знає його передовсім як пророка, віщуна і характерника. “Він був пророк… тобто його післано від Бога”. “Носив він з собою чорні книги і по них усе вгадував, що робиться, й доказував, де і які скарби лежать”. “Шевченко розказував, що далі буде на світі”, і, зокрема, де буде похований. А звелів він поховати себе саме на Чернечій горі, бо передбачав появу пароплавів і, відповідно, мальовниче видовище, яке становитиме його могила з палуби. (У записах радянських часів Шевченко передрікає перемогу революції, появу літаків і радіо, освоєння цілини…) Як справжній чаклун, Шевченко довільно змінює своє обличчя (“оце він такий буде лицем, зараз він і перемінився”), маскується під начальство або приховує свій високий чин, бере скільки завгодно грошей в казначействі й незвичайним чином звільняє із в’язниці себе і товаришів: “Було як намалює щось там на стіні – то сяде та й полетить”.

 

“То до його мови так прислухалися, як от до Бісмарка, що скаже він що, то всі зараз же переказують, що, мов, так і так сказав Бісмарк. То так було і з Шевченком. А говорив він хоч і просто, завжди по-мужичому, але дуже розумно, а часто було говорив якимись притчами, що треба було довго думати, щоб дізнатися, до чого воно сказано”. Тож не дивно, що в одному єврейському містечку ще багато років переказували Шевченкові пророцтва, прикладаючи їх до новіших подій…

 

Шевченко-поет у дореволюційних переказах майже не фігурує, та й у радянських його відтісняє на другий план Шевченко-маляр, знов-таки наділений надзвичайними здібностями. З панами Кобзар конфліктує постійно: бере їх на кпини, обдурює, і нічого не можна з ним вдіяти. Кульмінація його боротьби – визволення кріпаків у 1861 році. Це ж “Шевченко крестян витребував… От так-то і народ одпустили, волю дали…” І як “витребував”? Намалював, як знущаються над селянами і таким чином зганьбив російського царя перед Європою; хитрістю змусив “сенотчиків” (тобто Сенат) відпустити “невольників”.

 

Виконавши свою місію, Шевченко помирає… Та ні: “Хіба такі люди вмирають?.. Коли б вони вмирали, давно б кончина світу була”. Шевченко засланий до Сибіру і стоїть там прикутий до стовпа, а коли той згниє, то повернеться в Україну. А чи, може, ховається десь в Англії чи Австрії, чекає на слушну годину. А чи справді був похований, та “давно уже дірочкою з могили виліз”. А на Чернечій горі заховані “списи-бумаги”, які принесуть остаточну волю селянам, або чарівний меч, змочений у крові Шевченкового батька. Або, справді, Шевченко лежить у могилі над Дніпром, але ночами виїздить на білому коні і дивиться на Вкраїну: цей мотив дуже стійкий і повторюється протягом десятиліть. Тільки ось до революції такий зв’язок Кобзаря із його могилою вважали не свідченням великої любові Шевченка до рідної землі (як у переказах радянських часів), а чарами, ледь не прокляттям. Як прийде час, то визволений Шевченко вилетить з могили на “мітлі” (кометі), а сама могила впаде в Дніпро, і нарешті запанує у світі правда…

 

Отаку біографію Шевченка створив народ, і дуже цікаво спостерігати, як саме вона перегукується з біографією реальною чи офіційною. Інші перекази, ще цікавіші й різноманітніші, ви можете прочитати у моїй книзі “Поховання на могилі (Шевченко, якого знали)” (К.: ВД “Сварог”, 2006). Це найповніше зібрання переказів про Шевченка – у тому числі й тих, що не друкувалися понад століття. “Народ пам’ятає Шевченка” – так, це правда. Тепер дізнайтеся, яким він пам’ятає Кобзаря.

 

Михайло Назаренко