Юкіо Місіма: смерть під маскою

Японці завжди ставилися до смерті з особливою увагою; для Країни Вранішнього Сонця ритуал самогубства – сепуку, або харакірі, – став своєрідною культурною візитівкою. Так само японці завжди ставилися до смерті з дивною легкістю – за кількістю самогубств Японія традиційно посідає одне з перших місць у світі. Та з 1868 року (ці часи отримали назву «революція Мейдзі») самурайський етос скасовано, самураї перетворилися на історичних персонажів, а на харакірі накладено сувору заборону. В такій модернізованій країні письменник Юкіо Місіма, одержимий ідеєю смерті та відновлення самурайського стану, виглядав надто ексцентричною фігурою. Його книжки – це насамперед криваві й величні маски, за якими ховалася складна, а подекуди й непристойна особистість Місіми.


Маска перша: сповідь


 

Кімітаке Хіраока (народився 1925 р.) – письменник, якого нині вважають класиком японської літератури й найбільш читаним у світі автором-японцем, – розпочав свій творчий шлях у шістнадцять років, написавши оповідання «Квітучий ліс». Він одразу замаскувався псевдонімом Юкіо Місіма. Саме це ім’я мало красномовно свідчити про вподобані автором теми, адже, якщо підібрати відповідні ієрогліфи для його написання, «Мі-сі-ма» означатиме «Зачарований-смертю-диявол».

 

Популярність, хоч і скандальну, Місімі приніс роман «Сповідь маски», закінчений у 1949-му, коли письменникові було 24 роки. Літературна критика дивувалась, як такий стилістично та психологічно зрілий твір міг вийти з-під пера такого молодого майстра. Але ж зміст шокував своєю відвертістю доволі консервативне японське суспільство, в якому традиційно було заведено являти на позір соціальні маски, а не оголювати власні переживання й таємниці. Твір оповідає про зачарованість молодої людини смертю та стражданнями; в її дитячих фантазіях герої спливають кров’ю, принців шматують дракони, а якщо якась із казок повертає на щасливий кінець, головний персонаж, маленький Кімітаке, просто вириває з неї сторінки. Його сексуальність надихається образами сильних чоловічих тіл, що на них падає тінь смерті та болю. Одним із таких збудників стають репродукції картин зі святим Себастьяном, прикутим до дерева гострими стрілами, іншим – запах поту солдат, що марширують токійськими вулицями. Ці настрої та вподобання автора й визначили всю подальшу тематику його творчості. У творах Юкіо Місіми зливалися воєдино Краса, гомосексуальний Ерос та Смерть. Грубо кажучи, подібні сексуальні «розлади» та потяг до смерті залишилися би цілком у компетенції пана Фройда, якби Місіма не надбудував над своїми переживаннями просторого оборогу філософії та ідеології, звертаючись передусім до забутих і відмінених після реформації Мейдзі самурайських традицій. «Сповідавшись», він одягає на себе нову маску.

 

Маска друга: патріотизм


Оповідання «Патріотизм» можна вважати маніфестом ідеології Місі-ми – ультраправої, мілітаристської, спрямованої на реставрацію самурайського стану. Твір побудовано за мотивами подій, що реально відбулися 1912 року після смерті імператора. Згідно з самурайським кодексом честі, якщо помирав сюзерен, його васали мали також покінчити з життям. Хоча Японія заборонила практику сепуку ще в 1868 р., але в 1912 р. генерал Ногі разом із дружиною порушив цю заборону, засвідчивши відданість імператорові й традиціям. Описуючи останній день із життя цього подружжя, Місіма олітературює цих персонажів: змінює їхні імена та вік, поетизує зовнішність і переносить час дії на кілька десятиліть уперед. Кульмінаційним моментом, що надає сили цьому оповіданню, є дуже детальне й натуралістичне зображення самого процесу розтинання живота; всі больові відчуття автор передає настільки переконливо, що читач має змогу нібито пережити подібний акт, – врешті, для того й існує література. Можливість пережити харакірі не в реальному досвіді, а в літературному просторі, стала для Місіми засобом утамувати – і замаскувати – власне жадання смерті. Якщо зважити на подібні ідеали письменника, можна зрозуміти, чому він стверджує, що «Патріотизм» – «не комедія і не трагедія, а оповідь про щастя».


Маска третя: золотий храм тіла Місіми


Інколи Місіма прагнув відійти від своєї манії. Під час першої навколосвітньої подорожі він відвідав Грецію, яка надихнула письменника свіжістю природи й класичними формами античних статуй. Місіма захопився відчуттям денного сонця та здорового духу. Роман «Шум хвиль» – мабуть, найсвітліша й найбуденніша його книжка, позбавлена будь-яких збочень та смертельних передчуттів, але водночас і найменш цікава. Незабаром письменник повертається до своєї естетичної концепції смерті. Для нього книжка стає засобом задоволення небезпечних бажань; він каже: «Мені надзвичайно хочеться когось убити, я жадаю побачити червону кров. Дехто пише про кохання, бо не має успіху в жінок, я ж пишу романи, аби не заробити смертного вироку».

 

Програмним твором Юкіо Місіми варто вважати «Золотий храм» (1956). Цей роман також оповідає про реальні події: 1950 року буддійський чернець у нападі божевілля спалив храм Кінкакудзі («Золотий») – найвидатнішу пам’ятку Кіото. У романі Місіми краса храму настільки заворожує головного героя Мідзогуті, що він не знаходить іншого шляху, як цю красу зруйнувати. Храм – не лише символ Прекрасного, що найяскравіше сяє перед обличчям власної загибелі, а й метафора тіла Місіми. Ідея автора полягала в тому, щоб загартувати й удосконалити свою від природи кволу статуру (йому це пощастило зробити – спортивні досягнення Місіми засвідчено численними нагородами, а фотографії досі друкують часописи з бодібілдінгу), а потім її знищити.


Маска остання: падіння янгола


 

Про смерть Юкіо Місіми написано чи не більше, аніж про його життя та творчість; його біографи нерідко починають оповідь з останнього дня, а не навпаки. Завершальним шедевром стала тетралогія «Море достатку», й останній із романів («Падіння янгола») Місіма дописував напередодні свого ритуального самогубства. 25 листопада 1970 року Місіма, озброєний лише антикварним мечем, разом із товаришами з ультраправої «Спілки щита» захопив одну з токійських баз Сил Самооборони й звернувся до натовпу із закликами відновити армію (її було відмінено повоєнною конституцією Японії) та померти за імператора. Жодного ентузіазму його слова не викликали, й Місіма, наслідуючи дії власного героя з «Патріотизму», розстібнув мундир, тричі вигукнув «Хай живе імператор!» і розрізав живіт. Згідно з ритуалом, зупинити страждання мав секундант, відтявши голову самогубцю. Молодому коханцю Місіми на ім’я Моріта це вдалося лише з четвертого разу. Слідом за Місімою харакірі вчинили ще кілька його спільників, серед них і Моріта.

 

 

Самогубство Місіми навряд чи було політичним актом, – радше черговою маскою, якою він прагнув прикрити своє бажання з’єднатися зі смертю, зруйнувати храм свого тіла. «Смерть була єдиною його мрією. Смерть поставала перед ним, прикриваючи свій вид численними масками. І він зривав їх одну по одній – зривав і приміряв на себе», – писав Місіма про героя роману «Дім Кіоко» й водночас про самого себе.

 


Ірина Приходько